– Він не хоче ніякої допомоги, – сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. – Віднесімо його багаж.
– Слід було б зараз же припекти рану, – зауважив містер Гакстер. – Особливо якщо почалося запалення.
– А я б застрелила цього собаку, – сказала одна з жінок.
Раптом собака загарчав знову.
– Швидше! – гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомець у пальті з піднятим коміром і в капелюсі із спущеними крисами. – Чим швидше повносите ви мої речі, тим краще.
Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.
– Він вас покусав, сер? – спитав Фіренсайд. – Мені дуже прикро, що мій собака…
– Це пусте, – заспокоїв його Незнайомець. – Навіть шкіра не подряпана. – Поспішіть краще з цими речами.
І він стиха вилаявся – так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомець зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: маленькі, опуклі з якимись порошками, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, видовжені, циліндричні з наклейками «отрута», круглі з вузенькими шийками, великі з зеленого та білого скла, пляшки із скляними затичками, пляшки з корковими затичками, пляшки з дерев’яними затичками, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрі, на каміні, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці – одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик за ящиком звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла купа соломи. Крім пляшок, у ящиках було ще багато пробірок, а в одному з них лежали старанно укутані терези.
Порозпаковувавши ящики, Незнайомець зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під ногами, ні на пригаслий камін, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, вже винесеного нагору.
Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомець настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона не позамітала солому і не поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол помітила, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомець зараз же надів окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралася вже висловити своє незадоволення щодо забрудненої підлоги, але пожилець випередив її.
– Я попросив би вас не заходити до кімнати, не постукавши, – сказав він із роздратуванням, яке не залишало його весь ранок.
– Я постукала, здається…
– Може, й так. Але під час моїх досліджень – надзвичайно важливих і потрібних – найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…
– Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ у таких випадках. Та й завжди.
– Думка дуже слушна, – погодився Незнайомець.
– Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати…
– Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.
І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися ніби лайкою.
У нього був такий дивний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й з пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт занепокоїлась. Але вона була жінка рішуча.
– Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку…
– Шилінг… Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?
– Нехай і так, – сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. – Коли це вас задовольняє, то, звісно…
Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.
До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт кинутої на підлогу пляшки. Після цього почулися швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.
– Нічого не виходить! – нестямно вигукнув її пожилець. – Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя… Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень і брехун!
У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона вернулась до дверей, в кімнаті вже було тихо, тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді дзенькала пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.
Читать дальше