Олесь Бердник - Марсiанськi 'зайцi' (на украинском языке)

Змова

Вихор на головi Андрiйка переможно стримiв угору, синi очi схвильовано поблискували. Надiйка i Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне... Так воно i сталося.

Вони отетерiло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотiв:

- Самi чули - готується полiт на Марс...

- Чули...

- Вперше в iсторiї... справжня ракета!

- Ну то й що? - не второпав Боря.

- От i дурний. Невже не додумав? У всiх книжках написано, що з дорослими летять дiти, пробравшись, "зайцем" у ракету. А потiм стають у пригодi...

- Ой, а це ти здорово придумав! - вигукнула Надiйка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носi. Андрiйко цикнув на неї.

- Тихо! А то хтось почує!

- Я не розумiю, - озвався Боря.

- Потiм зрозумiєш. Слухай, що кажу. Значить, так... Ракета летить завтра вночi. Нам треба пробратися в неї, щоб нiхто не помiтив.

- Еге, - злякано озвався Боря. - Перша ракета полетить без людей. На нiй будуть лише автомати...

- То це й краще! - зверхньо вiдповiв Андрiйко. - Будем повними господарями.

- А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крiм залiзяччя, нiчого не буде!

- Сам ти залiзяччя! - розсердився вожак. - Жеретiя! Для науки можна й поголодувати. А, крiм того, ми захопимо з собою харчiв...

- Де?

- Як де? Вдома!

- Це буде... нiбито... крадiжка...

- Ех, ти! Просто секретна операцiя. Я вiзьму хлiбину, огiркiв, копчене стегно... Мати потiм зрозумiє.

- I я дещо вiзьму, - пообiцяла Надiйка.

- Ну, от i добре.

- А як же школа? - непевно промовив Боря. - Ми можемо запiзнитися до початку навчання...

Андрiйко зневажливо махнув рукою.

- Героїв не судять. Повернемось, i всi будуть заздрити нам. А потiм пiдемо у школу пiлотiв... Як Гагарiн!

- А якщо... не вернемось? - ледве чутно прошепотiла Надiйна.

Боря теж замислився, широко розплющивши сiрi очi, нiби вдивлявся в уявнi картини майбутньої мандрiвки.

Андрiйко подумав, поглянув на товаришiв, зiтхнув. Потiм розвiв руками.

- Що ж поробиш... якщо не вернемось, то будемо жертвами...

- Якими жертвами? - спитав Боря.

- Жертвами науки.

- А-а-а...

Таке пояснення хоч i не задовольнило Борю, але вiн уже не суперечив Андрiйковi. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчi товариша, переконливо заявив:

- Можеш не боятися. Нашi ракети досконалi Отже, до Марса ми долетимо. А коли що - то на Марсi є життя. Знайдемо там людей...

- А якщо ми їх не знайдемо?.. - перебив Боря.

- Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть нашi ..

- А їсти будемо мохи i що пiд руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим... Ну як - згода?

- Згода! - аж пiдскочила Надiйка. - Та я на край свiту полечу!

- Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

- Полечу, - якось хрипко вiдповiв Боря.

- Злякався, - зневажливо протягнув Андрiйко. - Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

- I нiчого я не боюся... Менi тiльки мами жаль... Буде переживать...

- Можна повiдомити запискою,- запропонувала дiвчинка.

- Нiяких записок, - одрiзав Андрiйко. - Отже, домовились... Завтра ввечерi - тут... Потiм проберемося до паркану, перелiземо - i до ракети... Я з собою вiзьму Топа. Вiн на Марсi стане в пригодi - розумнющий собака. I ще одне... Одягатися - якнайтеплiше. На Марсi - холод страшенний. Чули ж на лекцiї?

Старт

Нiч була темна, беззоряна. На обрiї спалахували зiрницi, у повiтрi пахло свiжiстю. Дихати було легко-легко.

Андрiйко, вибравшись iз хати через вiкно, пiдбiг до будки i покликав Топа. Собака - величезний, кудлатий дворняга - виповз iз дiри, улесливо закрутив хвостом.

- Пiшли, брат. Полетимо на Марс.

Топ iз готовнiстю побiг за хлопцем. За селом, бiля одинокої грушi, до них приєднався Боря. А бiля березового лiска з канави виринула Надiйка.

- Вже пiвгодини жду, - докiрливо сказала вона. - Де вашi продукти?

- Ось, - похвалився Андрiйко. - В мiшку. Днiв на десять вистачить... I кiсток Топовi захопив...

- А в мене... Два кiльця ковбаси, двi четвертини сала i паляниця. Ось термос iз водою...

- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.

- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...

- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...

Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.

Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:

- Лягайте...

Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану