Игорь Росоховатский - Джерела

— Нi, — зiтхнув Трофиновський. — Ви не вiдповiли на головне питання. А є ще й iншi. Наприклад, що саме ви приймаєте за норму? Як її визначаєте?

— Норма визначається по бiльшостi людей, — пiднявши руку з витягнутим пальцем, проговорив Кидько.

— Яких людей?

— Звичайних, середнього рiвня, так би мовити, посереднiх, — з викликом вiдповiв Кидько. — Це вони, зрештою, створюють все на свiтi, матерiальну культуру людства. До того ж, як мною установлено, всi так званi генiї чи таланти — це просто люди з патологiчними вiдхиленнями. Прилад може вилiкувати їх…

— Вiд таланту?! Але що таке норма для людини? Це Ейнштейн чи якийсь нездара, здатний тiльки душити талант? Моцарт чи Сальєрi? Ось у чому головне питання.

В очах Iвана Степановича блиснуло здивування: хто ви насправдi — слiдчий чи фiлософ? Якщо фiлософ, то тим гiрше для вас. Я примушу вас замислитись над такими питаннями, якi не спадали вам на думку. Я заведу вас у лабiринт, звiдки ви не виберетеся без моєї допомоги.

— Якщо вже ви заговорили про головне питання… Були, примiром, демократiї, якi допускали разючу нерiвнiсть своїх громадян. Вони дiйсно надавали можливiсть особистостi розкритися повною мiрою i принести якомога бiльшу користь суспiльству. Воно нагромаджувало величезнi матерiальнi блага i розподiляло їх. Але чи були такi системи тривкими? Нi, нi i ще раз нi! Адже суспiльство складається з окремих осiб, спiвгромадян. А людинi, громадянину, важливо не просто мати якийсь там, нехай навiть бiльш-менш задовiльний прожитковий мiнiмум. Набагато важливiше — точка вiдлiку. Вона для кожного у формулi: «Я не гiрше за iнших». Отже, людина може погодитися жити гiрше, бiднiше, але щоб його сусiд, його спiвгромадянин, не жив краще за нього. Так людинi спокiйнiше, затишнiше. Тому-то значно тривкiшими за демократiї виявлялися такi диктатури, де чiтким еталоном норми визнавався диктатор — особистiсть, як правило, зовсiм не генiальна, а посередня, близька i зрозумiла будь-якому членовi суспiльства. На таких принципах будувалися цiлi iмперiї i iснували столiттями, чуєте, столiттями! Саме такi системи потрiбнi зараз, коли наш свiт роздирають протирiччя!

— Тодi чому ж руйнувалися i розпадалися цi «тривкi» iмперiї? I чому ви прикриваєтеся загальними мiркуваннями, коли йдеться про вашi конкретнi вчинки, або, як ви кажете, «дiяння»?

Кидько одразу якось знiтився, вiдсторонився i сказав похмуро:

— Як би там не було, але не судитимуть же мене за лiкування бiдолашних хворих?..

— Саме завдяки вашому лiкуванню став нещасним на все життя цирковий артист Марчук, одержали травми балерина i спортсмен. А художник Степура, як вам вiдомо, покiнчив життя самогубством.

Трофиновський бачив, як болiсно зморщилося лице пiдслiдного, але пожалiти Кидька вiн не мав права.

Проте ще бiльше, нiж думка про мiру провини Iвана Кидька, Трофиновського непокоїло iнше питання: «Чому ця людина, маючи такий апарат, не захотiла з його допомогою посилити роботу свого мозку i пiднятися до таланта або навiть генiя, а вирiшила понизити, пiдiгнати пiд свiй рiвень iнших людей?»

Павло Юхимович зустрiвся поглядом з пiдслiдним. Чомусь захотiлося сказати йому щось заспокiйливе. Але згадав про чорну валiзу…