Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

— Господи! — скрикнув раптом власник трактиру, безпорадно озираючись. — Чорний хід! Я... Треба подивитись...

Двері до вітальні замкнули на ключ ізсередини.

— Двері надвір і ще одні двері, — провадив власник трактиру. — Двері надвір!

Він вибіг з трактиру, а за хвилину повернувся з ножем у руках.

— Двері надвір відчинені, — сказав він розгублено.

— Він мусить бути у будинку! — сказав худорлявий візник.

— Ну, в кухні його немає, — сказав власник трактиру. — Там дві жінки, і я перевірив кожен куточок із цим ножем. Не думаю, щоб він зайшов до кухні. Жінки помітили б його...

— А ви зачинили двері? — спитав худорлявий візник.

— Та звісно ж, — відповів власник трактиру.

Американець сховав револьвер у кишеню.

Раптом дошка над прилавком впала, замок у дверях затріщав, і двері вітальні розчинилися навстіж. Містер Томас Марвел дико й перелякано заверещав, і всі кинулися йому на допомогу. Американець вистрелив, дзеркало на стіні вітальні тріснуло, і скалки зі дзвоном упали на підлогу.

Коли власник трактиру вбіг до вітальні, містер Томас Марвел немовби боровся з дверима, які виходили в кухню. Поки власник трактиру вагався, Марвела витягло в кухню. Звідти долинули крики і брязкіт посуду. Містер Марвел затято опирався, але його дотягли до надвірних дверей і відсунули засув.

Полісмен протиснувся вперед, вбіг разом із худорлявим візником до кухні, схопив невидиму руку, яка тримала містера Марвела за комір, за зап’ясток. Йому дали ляпаса, і він, похитуючись, відступив.

Двері відчинилися, і містер Марвел, який щосили пручався, намагався сховатися за ними.

Раптом візник схопив щось.

— Впіймав! — закричав він.

Власник трактиру теж вчепився у щось невидиме.

— Це він! — закричав чоловік.

Містер Томас Марвел, немовби його відпустили, раптом покотився на підлогу і спробував прошмигнути між ногами чоловіків, що боролися біля порога. Полісмен наступив на ногу Невидимця, і той скрикнув. Потім він загарчав і почав пригощати кулаками всіх підряд.

Візник завив від болю і скорчився, двері з кухні до вітальні зачинилися, і містерові Марвелу вдалося відступити. Люди в кухні нарешті помітили, що б’ються з повітрям.

— Де він? — закричав американець. — Де він? Він втік?

— Сюди, — відгукнувся полісмен, вийшовши надвір.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду в кухні.

— Я тобі покажу! — крикнув американець.

Над плечем полісмена заблищала цівка, і п’ять куль поринули в темряву, туди, звідки було кинуто черепицю. Стріляючи, американець рухав рукою по горизонталі, щоб кулі сипали наче віялом.

Стало тихо.

— П’ять набоїв, — сказав американець. — Так буде краще. Гра починається. Беріть ліхтар, і ходімо шукати тіло.

Кемп писав у себе в кабінеті, поки звуки пострілів не привернули його увагу. Вистріли лунали один за одним.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і прислухався, взявши ручку в рот. — Стріляють у Бердоку? Що ввижається тим дурням?

Він підійшов до вікна, що виходило на південь, підняв раму і, висунувшись, вдивлявся в темне місто — в освітлені вікна, газові ліхтарі, вітрини крамниць, чорні дахи і двори.

«Натовп під пагорбом, біля „Веселих крикетистів“?» — подумав доктор Кемп. Погляд його перебіг на вогні кораблів і на невелику, жовтаво освітлену пристань. Молодик висів над пагорбом, зорі сяяли...

Кемп трохи порозмірковував прожиття в майбутньому, і поступово занурився думками в безмежність часів. Зітхнувши, він випростався, опустив раму й повернувся до роботи. Але писав він тепер повільно і постійно замислювався.

Десь за годину задзвонив дзвоник при парадних дверях. Доктор Кемп прислухався. Він почув, як покоївка відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

«Що таке?» — подумав Кемп.

Він спробував знову працювати, але марно. Тоді він підвівся, зійшов униз на сходовий майданчик, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до покоївки, коли та з’явилася в передпокої:

— Це був лист?

— Ні, це хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла покоївка.

— Щось мені неспокійно, — промовив Кемп сам до себе, повернувся в кімнату і рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже захоплено працював, і в кімнаті чулося тільки цокання годинника й тихе пошкрябування пера. Лампа під абажуром відкидала на стіл світляне коло.

Коли Кемп закінчив роботу, була друга година ночі. Доктор підвівся, позіхнув і пішов сходами до спальні. Він скинув жилет і засвітивши свічку, пішов униз, до їдальні, по віскі й содову.