Клайв Стейплз Льюис - За межі мовчазної планети. Переландра

— Але зараз я бачу вас такими, якими ви є насправді?

— Тільки Малелділ бачить усіх такими, якими вони є насправді, — відповів Марс.

— А як ви бачите одне одного?

— Твій розум не вмістить відповіді на це питання.

— Отже, я бачу тільки видимість? Усе це зовсім не справжнє?

— Ти завжди бачиш тільки видимість, сину Адама. Ти ніколи й не бачив нічого, крім видимості — чи то Арболу, чи каменя, чи навіть свого власного тіла. Тож наша видимість така ж справжня, як і все решта, що ти бачиш.

— Але я бачив вас зовсім інакшими…

— То були просто невдалі спроби.

— Не розумію, — сказав Ренсом. — Те, що я бачив раніше, — всі ті колеса та очі — правдивіші за цю видимість чи ні?

— У твоєму запитанні немає сенсу, — мовив Марс. — Ти бачиш камінь, якщо знаходишся на належній відстані від нього і рухаєшся на приблизно однаковій швидкості з ним. Але що ти побачиш, якщо той камінь кинути тобі в око?

— Ну, я відчую біль і побачу, напевне, якісь плями світла, — відказав Ренсом. — Проте я й гадки не мав, що це можна назвати видимістю каменя.

— Але ж саме так він тоді діятиме тобі на око. Тут і криється відповідь на твоє запитання. Просто тепер ми на потрібній відстані.

— А спочатку ви були ближче?

— Я говорю не про таку відстань.

— І все ж, Оярсо, — мовив Ренсом замислено, — я думав, що твій звичайний образ — це те слабке світло, яке я бачив ще у твоєму світі, на Малакандрі. Хіба це не так?

— Цього було достатньо, щоб ми могли поговорити, — як тоді, так і тепер. Ми вирішили з’явитися так, як оце зараз, щоб ушанувати Владаря. Те світло — це лишень відлуння, відголосок у світі твоїх чуттів того образу, в якому ми з’являємось один перед одним та перед великими елділами.

Цієї миті Ренсом раптом почув у себе за спиною дивний шум, що ставав усе гучнішим і гучнішим, — безладну мішанину хрипкуватих голосів і поквапливого тупотіння, яка зненацька ввірвалася у дзвінку тишу — така буває тільки високо в горах — і наче розбавила кришталево-чисті голоси богів теплим духом тваринного буття. Він озирнувся. Бігом і поповзом, підстрибом і перевальцем, на двох і на чотирьох, по землі і над землею до квітучої долини входили, вбігали, влітали і вповзали різні-розмаїті тварини. З’являлися вони переважно попарно, самець і самка, бавлячись одне з одним, ганяючись одне за одним, стрибаючи одне через одного, пролізаючи одне під одним і вибираючись одне одному на спину. Незабаром йому вже мало в голові не паморочилося від барвистих пір’їн, золотистих дзьобів, лискучих боків, вологих очей, широко роззявлених пащ, з яких долинали звуки на будь-який смак — від гарчання до іржання, — та цілого лісу настовбурчених хвостів. «Справжнісінький тобі Ноїв ковчег!» усміхнувся подумки Ренсом, а тоді його раптом вразила інша, цього разу вже серйозна думка: «Втім, у цьому світі жодного ковчега і не знадобиться!»

Радісна, тріумфальна пісня чотирьох співучих звірів злинула у повітря і геть заглушила всі інші звуки. Переландра збирала тварин на протилежному березі озера; невдовзі по цей бік залишився лежати тільки великий, схожий на гріб ящик. Ренсом не знав, чи Венера каже щось звірям, не знав навіть, чи вони взагалі підозрюють про її присутність. Хтозна, можливо, їх пов’язують якісь тонші, потаємніші ниті, геть інакші, ніж ті відносини, що існують між звірями та Владаркою. Правителі Переландри і Малакандри перейшли туди, де стояв Ренсом; тепер усі — і елділи, і Ренсом, і тварини — дивилися в одному напрямку, й уся картина стала набувати упорядкованого вигляду: першими біля самої води стояли елділи; між ними, але трохи позаду, сидів на землі серед червоних лілій Ренсом; за ним розташувалася четвірка співучих звірів, які посідали по-собачому і звіщували радість усім, хто їх слухав; позаду ж скупчилися всі решта тварини. Стало зрозуміло, що зараз має відбутися якась урочиста церемонія. Напруга зростала, і Ренсом, щоб трохи її розвіяти, запитав просто так, знічев’я: «А хіба вони встигнуть повернутися звідси до ночі?» Ніхто не відповів, та він, зрештою, і не чекав відповіді, адже чомусь зовсім не сумнівався, що цей острів ніколи не був для Владаря з Владаркою забороненою землею — на відміну від того, іншого острова, — а єдиною метою тієї заборони було привести їх сюди, до призначеного їм престолу. Замість того, щоб відповісти, боги лишень цитьнули на нього: «Мовчи!».

Ренсомові очі так звикли до м’якого, тьмяного переландрійського світла, що він — особливо після мандрівки темними надрами гори — вже й не бачив особливої різниці між ним і денним світлом у нашому світі. Тож він мало не остовпів від подиву, коли гори по той бік долини раптом потемніли так, наче десь ген-ген за ними починався наш, земний світанок. За мить на землі пролягли чітко окреслені, довгі — ніби вранішні — тіні, що їх відкидала кожна жива істота, кожний щонайменший горбик; навіть у квітів з’явився світлий бік і темний. Світло піднімалося схилом гори дедалі вище й вище і невдовзі залило цілу долину. Тіні знову зникли. Повсюди запанувало яскраве денне світло, і годі було сказати, звідки воно ллється. Тільки тепер Ренсом дізнався — і запам’ятав на ціле життя, — що мають на увазі, коли говорять, наче світло «покоїться» на якійсь святині чи її «осіняє», хоч сама вона його не випромінює. Тим часом світло сягнуло досконалості й урешті-решт застигло непорушно, наче цар на престолі або вино у повній чаші, заповнило чистим сяйвом цілу долину й осяяло святая святих, сам рай, що його уособлювали тієї миті двоє людей, які вийшли пліч-о-пліч із проходу між горами і на мить зупинилися на краю долини. Їхні тіла сяяли у яскравому світлі, наче два смарагди, але це сяйво не засліплювало і не заважало на них дивитися. Чоловік підняв руку, ніби наділяючи всіх водночас і царським, і архиєрейським благословенням, а тоді вони зійшли вниз і зупинилися на березі озера. І навіть величні боги опустилися навколішки перед маленькими постатями молодих Владаря з Владаркою і вклонилися, віддаючи їм шану.