Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

— Я шукаю вад, джерел слабкостей.

— Їх теж не знайдеш.

Тараза приховала усмішку. Розпізнала це егоцентричне зауваження: спосіб Одраде вколоти Матір Настоятельку. Одраде дуже добре вдавала нетерплячість, хоча насправді змушувала себе застигати в понадчасовому струмені терплячості.

Коли Тараза не піймалася на цю принаду, Одраде повернулася до стану спокійного чекання — легке дихання, врівноважена свідомість. Терплячість прийшла сама собою, без мисленнєвих зусиль. Сестринство давно навчило її, як ділити минуле й майбутнє на два одночасні паралельні потоки. Стежачи за найближчим оточенням, вона могла збирати фрагменти та уламки свого минулого й переживати їх так, наче вони рухалися по екрану, накладеному на сучасне.

«Робота пам’яті» , — подумала Одраде. Необхідні речі слід вийняти й розкласти. Усунути бар’єри. Коли все інше зблідло, ще зосталося її заплутане дитинство.

Колись Одраде жила, як більшість дітей: вдома, з чоловіком і жінкою, які, хоч і не були її батьками, ставилися до неї по-батьківськи, in loco parentis [4] Як батьки (лат.). . Усі інші діти, яких вона знала, мали подібну ситуацію. У них були тата і мами. Інколи тільки тато працював поза домом. Інколи тільки мама ходила на роботу. У випадку Одраде жінка зоставалася вдома, жодна чужа няня не пильнувала дитину в робочий час. Значно пізніше Одраде довідалася, що її біологічна мати переслала значну грошову суму для такого догляду за дитинкою, щоб приховати її на видному місці.

— Сховала тебе в нас, бо любила, — пояснювала жінка, коли Одраде стала достатньо дорослою, щоб це зрозуміти. — Тому ти ніколи не повинна виказати, що ми не твої справжні батьки.

Як пізніше довідалася Одраде, любов не мала з цим нічого спільного. Превелебні Матері не керувалися такими земними мотивами. А рідна мати Одраде була Сестрою Бене Ґессерит.

Усе це розповіли Одраде згідно із первісним планом. Її ім’я: Одраде. Прийомні батьки, коли сердилися, і чужі люди називали її Дарві. Юні подруги, природно, скоротили ім’я до Дар.

Але не все пішло за початковим планом. Одраде згадала вузьке ліжко в кімнаті з барвистими малюнками тварин і фантастичними пейзажами на пастельно-блакитних стінах. Білі завіси повівали у вікні під лагідним вітерцем весни і літа. Одраде згадала стрибання на вузькому ліжку — чудову й веселу гру: вгору, вниз, вгору, вниз. Багато сміху. Руки піймали її у стрибку й міцно притулили. Це були чоловічі руки: кругле обличчя з маленькими вусиками, що лоскотали її до хихотіння. Коли вона стрибала, ліжко вдарялося об стіну, і на стіні з’яви­лися вибоїни від цього гоцання.

Зараз Одраде програвала цей спогад, не маючи охоти вкидати його у криницю раціональності. Сліди на стіні. Сліди сміху та радості. Такі незначні, а так багато означають.

Дивно, що останнім часом вона дедалі частіше думала про тата. Не всі спогади були веселими. Інколи він бував сумним і сердитим, попереджав маму, щоб вона «не надто втягувалася». На його обличчі часто з’являлося роздратування. Коли був у поганому настрої, в голосі чулося гарчання. Тоді мама поводилася тихо, її погляд ставав стурбованим. Одраде відчувала стурбованість і страх мами та гнівалася на чоловіка. Але жінка краще знала, як впоратися з ним. Цілувала його в карк, гладила по щоці, щось шепотіла у вухо.

Ці древні «природні» емоції змусили аналітика-проктора Бене Ґессерит багато напрацюватися з Одраде, аби їх позбутися. Та навіть тепер зосталися рештки, які можна було вийняти і вкинути. Навіть тепер Одраде знала, що не все це зникло.

Дивлячись, як пильно Тараза вивчає біографічний запис, Одраде замислилася, чи це та вада, яку шукає Мати Настоятелька.

«Вони вже певно знають, що я можу впоратися з емоціями тих ранніх часів».

Це все було так давно. Хоча вона мусила зізнатися, що спогади про тих людей, чоловіка і жінку, залишаються в ній. Ці образи в пам’яті так сильно зв’язані з нею, що ніколи не могли повністю стертися. Особливо мама.

Превелебна Мати, що народила Одраде, у крайній скруті помістила її в цій схованці на Гамму з причин, які тепер Одраде розуміла аж надто добре. Одраде не тримала образи. Це було необхідним, щоб вони обидві вижили. Проблеми постали з факту, що прийомна мати дала Одраде те, що дає своїм дітям більшість матерів, те, чому так не довіряє Сестринство, — любов.

Коли прийшли Превелебні Матері, прийомна мати не протестувала проти того, щоб у неї забрали її дитину. Дві Превелебні Матері прибули з цілим гуртом опікунів-прокторів чоловічої та жіночої статей. Пізніше Одраде витратила багато часу, щоб зрозуміти значення цього руйнівного моменту. У глибині серця жінка знала, що настане день розлуки. Це було питанням часу. Попри це, коли дні ставали літами, майже шістьма стандартними роками, жінка посміла сподіватися.