Фрэнк Херберт - Єретики Дюни

— Він не надто подобається нам усім… аж до моменту, коли ми збагнемо його цінність із власного досвіду.

Як і було задумано, ця відповідь довго ятрила свідомість Шіани. Врешті-решт вона розповіла все, що знала про цей танець.

— Частина танцівників тікає. Інші переходять просто до Шайтана. Священники кажуть, що вони йдуть до Шай-Хулуда.

— А ті, що вижили?

— Коли одужають, мусять приєднатися до великого танцю у пустелі. Якщо Шайтан прийде туди, помруть. Якщо не прийде, дістануть нагороду.

Одраде розгледіла схему. З цього моменту Шіанині пояснення не були необхідними, хоча вона дозволила дівчинці продовжувати. Яким гірким був голос Шіани!

— Дістають гроші, місце на базарі, всяке таке. Вони довели, що є людьми. Так кажуть священники.

— А ті, кому не вдалося, не люди?

Шіана довго мовчала, глибоко замислившись. Але Одраде вже розпізнала, куди веде цей шлях. Випробування Сестринства на людськість! Вона сама пройшла цей перехід до схвалюваної Сестринством частини людства, Шіана теж його повторила. Яким лагідним він здавався порівняно з іншими болісними випробуваннями!

У тьмяному світлі музейного приміщення Одраде здійняла праву руку. Дивилася на неї, згадуючи скриньку агонії та ґом джаббар, приставлений до шиї, готовий убити її, якби вона здригнулася чи крикнула.

Шіана теж не скрикнула. Та вона знала відповідь на питання Одраде ще до скриньки агонії.

— Вони люди, тільки інші.

Одраде заговорила вголос у порожній кімнаті з експонатами колекції Тиранового не-покою.

— Що ти з нами зробив, Лето? Чи ти лише Шайтан, що розмовляє з нами? До чого ти б нас тепер змусив причаститися?

Чи цей архаїчний танець став архаїчним сексом?

— З ким ти розмовляєш, Мати?

Це був Шіанин голос із розчинених дверей по той бік кімнати. Її сіра одежа постулантки здавалася лише неясним обрисом, що збільшувався, наближаючись.

— Мати Настоятелька послала мене по тебе, — сказала Шіана, зупинившись біля Одраде.

— Я розмовляла сама з собою, — відповіла Одраде. Глянула на дивно спокійну дівчинку, згадуючи нутряне збудження моменту, коли Шіані поставили опорне питання: «Хочеш бути Превелебною Матір’ю?»

— Чому ти розмовляєш сама з собою, Мати? — Шіанин голос сповнювала турбота. Вчительки-Прокторки матимуть купу роботи, усуваючи ці емоції.

— Я згадала, як питала тебе, чи хочеш ти бути Превелебною Матір’ю, — промовила Одраде. — Це потягло за собою інші думки.

— Ти сказала, що я мушу у всьому підпорядковуватися тобі, нічого не шкодувати, не вивляти жодного непослуху.

— А ти сказала: «І це все?»

— Я тоді мало що знала, чи не так? Та й досі мало що знаю.

— Ніхто з нас не знає багато, дитино. Крім того, що всі ми танцюємо разом. А коли найменша з нас зіб’ється, то, напевне, прийде Шайтан.

Остання зеленувата смуга сонячного світла зникла за обрієм, перш ніж Бурзмалі дав сигнал відходу. Уже стемніло, коли вони дісталися дальнього кінця Айсая та окружної дороги, що мала привести їх до Дункана. Хмари закрили небо, відбиваючи міські вогні вниз, на міські нетрі, якими вели їх провідники.

Ці провідники непокоїли Люціллу. Вони з’являлися з бічних вулиць, з раптово розчинених дверей і пошепки викладали дальший маршрут.

Надто багато людей знало про пару втікачів і їхнє плановане побачення!

Люцілла вступила в бій зі своєю ненавистю та подолала її, але, як наслідок, у ній зародилася глибока недовіра до кожного, хто її бачив. Приховувати цю недовіру за механічними позами плейфем перед своїм клієнтом ставало дедалі складнішим.

Пішохідна стежка обіч дороги була покрита змішаною з підталим снігом грязюкою, наляпаною землеходами, які проїжджали повз. Вони не пройшли й пів кілометра, як Люціллині ноги змерзли, і для компенсації цього їй довелося витрачати енергію на додатковий приплив крові до кінцівок.

Бурзмалі йшов мовчки, опустивши голову, вочевидь, занурившись у власні гризоти. Люцілла не дала себе ошукати. Він чув кожен звук довкола них, бачив наближення кожного автомобіля. Сам відходив від дороги і її відтягував щоразу, коли наближався якийсь землехід. Машини на підвісках зі свистом розрізали повітря, грязюка летіла їм з-під вентиляційних щитків, засипаючи придорожні кущі. Бурзмалі тримав її на землі поруч із собою, доки не впевнювався, що машина зникла з поля зору та чутності. Навряд чи хтось, їдучи в такій машині, чув якісь інші звуки, крім тих, які створював сам.