Айзек Азимов - Друга фундація

– Угу. Ваша дружина з вами? Де вона? Вона згадується у документах.

– Будь ласка. Моя дружина он там… – Він указав пальцем.

– Генто, – заревів полісмен, і коли до нього підійшов ще один чоловік у формі, сухо сказав: – У вбиральні ще одна дама, клянуся Галактикою. Це місце, мабуть, переповнене ними. Запиши її прізвище.

Він тицьнув пальцем у запис в документах:

– Із вами ще хтось є?

– Моя племінниця.

– Про неї тут не згадано.

– Вона прилетіла окремо від нас.

– Де вона? Ага, зрозуміло. Запиши ім’я племінниці, Генто. Як її звати? Запиши – Аркадія Палвер. Залишайтеся тут, Палвере. Гаразд, із жінками потім з’ясуємо.

Тато чекав дуже довго. А потім побачив, як до нього прямує Мама, міцно тримаючи за руку Аркадію, а за ними крокують полісмени.

Вони зайшли у квадрат, де стояв Тато, і перший запитав:

– Ця стара горлопанка – ваша дружина?

– Так, сер, – примирливо відповів Тато.

– Тоді вам краще сказати їй, що в неї будуть проблеми, якщо вона розмовлятиме з поліцією Першого Громадянина у такому тоні. – Він сердито розпростав плечі. – Це ваша племінниця?

– Так, сер.

– Мені потрібні її документи.

Дивлячись на свого чоловіка, Мама ледь помітно, але суворо похитала головою.

Запала коротка пауза, а відтак Тато кволо всміхнувся:

– Не думаю, що можу вам чимось допомогти.

– Що ви хочете цим сказати? – Полісмен вимогливо простягнув руку: – Передайте мені документи.

– Я ж вам сказав, що є торговим представником фермерського кооперативу на Калгані. Я акредитований урядом Калгана як іноземець, і це доводять мої документи. Я вам їх уже показував, а тепер хочу лише одного, щоб ви дали нам спокій.

На якусь мить полісмен отетерів.

– Я повинен побачити ваші документи. Це наказ.

– Ідіть геть, – раптом втрутилася Мама. – Коли буде потрібно, ми вас покличемо… Ото вже тупаки!

Полісмен стиснув губи.

– Стережіть їх, Генто, а я збігаю за лейтенантом.

– Ногу не зламай! – крикнула йому вслід Мама. Хтось засміявся, а потім відразу ж замовк.

Обшук добігав кінця, і натовп уже почав хвилюватися. Від моменту, коли почав опускатися енергетичний бар’єр, минуло сорок п’ять хвилин, а це вже занадто навіть для найкращих намірів. Тому лейтенант Дірідж поспішав, пробираючись крізь натовп.

– Оця дівчинка? – втомлено запитав він. Чоловік глянув на неї. Вона явно відповідала опису. І весь цей шарварок через дитину! Достоту, наче про ось цю.

– Ваші документи, будьте ласкаві? – попросив він.

– Я вже пояснив… – почав було Тато.

– Я знаю, що ви вже пояснювали, але перепрошую, – сказав лейтенант, – у мене є наказ, і я нічого не можу вдіяти. Якщо ви хочете висловити протест, можете зробити це пізніше. А зараз за потреби я можу застосувати силу.

Запало мовчання. Лейтенант терпляче чекав. Зрештою Тато хрипко сказав:

– Дай мені свої документи, Аркадіє.

Аркадія панічно захитала головою, але Тато повторив:

– Давай, не бійся.

Вона безпорадно простягнула свої документи. Тато покрутив їх у руках, уважно роздивився і простягнув офіцеру. Лейтенант своєю чергою теж уважно їх проглянув. Потім звів очі і довго дивився на Аркадію, аж поки різким рухом не закрив паспорт.

– Усе в порядку, – сказав він. – Відбій, хлопці.

Приблизно за дві хвилини ґрати зникли, а голос у гучномовці сповістив, що все закінчено. Юрба, яка знову відчула свободу, загомоніла.

Аркадія бурмотіла:

– Як… як…

Тато приклав палець до губ:

– Тсс. Нічого не кажи. Краще ходімо до корабля. Незабаром виліт.

На кораблі вони мали окрему каюту і столик в їдальні. Коли від Калгана їх відділяло вже два світлових роки, Аркадія нарешті знову зважилася запитати про те саме:

– Але ж вони гналися за мною, містере Палвер, і в них мав бути детальний опис моєї зовнішності. Чому він дозволив мені піти?

Тато широко усміхнувся, сидячи над своїм ростбіфом:

– Ну, Аркадіє, дитинко, це було просто. Коли працюєш з агентами, покупцями та конкурентними кооперативами, то можна навчитися деяких трюків. У мене для цього було двадцять років або й більше. Розумієш, дитинко, коли лейтенант розгорнув твій паспорт, він знайшов усередині складену банкноту у п’ятсот кредитів. Просто, чи не так?

– Я вам поверну… Чесно, в мене багато грошей.

– Годі, – на широкому обличчі Тата з’явилася спантеличена усмішка, – ми ж земляки…

Аркадія заспокоїлася.

– А якби він узяв гроші і заарештував мене? А потім ще й звинуватив у підкупі.