Марина Дяченко - Промінь

Знову дзвінок з невизначеного номера. А що, як у мами розбився телефон, і це передзвонює з чужого телефону — мама? Алло?

— З днем народження, Денисе, — сказав знайомий голос. — Це я, твій старий ідіот.

Поліцейські простовбичили півгодини у дворі, перегородивши машинами вулицю. Потім приїхала мама: «Я його бачила, бачила! Він з’явився до мене й сказав, що забере мого сина!»

Коля, блідий, сидів у вітальні й дивився мультики, поки Оля, теж бліда, носила йому з кухні воду, чай, полуниці, шоколадки й суворо заборонені чіпси. Гіпсова лангета на нозі в Колі була оздоблена персонажами з «Губки Боба».

Поліцейські ставили запитання. Денис чув голоси крізь дзвін у вухах — йому здавалося, що все це не насправді.

— Він тобі дзвонив?

— Так. Номер не визначався.

Вони дослідили Денисів телефон: у пам’яті не збереглося жодних викликів, крім маминих.

— …він дзвонив, я не брешу! Він сказав, що забере мене…

Приїхав з роботи батько. Мама поїхала з поліцейськими у відділок: їй не вірили. Не штрафували за неправдивий виклик, але й не вірили, і тим більше відмовилися надати охорону. Про день народження всі забули; тільки вночі, вже о дванадцятій, родина зібралася все-таки на кухні, пришкутильгав Коля на дитячих милицях, а Оля запалила свічки на заздалегідь приготованому торті: чотирнадцять тонких свічок.

— З днем народження, синку, — сказала мама. — Через півгодини настане північ. Твій день закінчиться. А це значить, що він… цей… не виконав погрози. Не зміг!

Батько подивився на неї втомлено: в нього зірвалася дуже важлива зустріч, і завтра чекали неприємності, нерви, збитки. Докори заповнили його рот, тисли на корінь язика: «Ти собі навіяла», «Тобі здалося», «Це психоз», «Цей божевільний узагалі міг дзвонити через океан». Але батько мовчав, що робило йому честь, і навіть дивився без осуду — тільки зі смутком.

Денис розпакував подарунок: дрон, про такий він давно мріяв. Запах чудової речі. Пакувальна плівка в пухирцях, які так приємно лускати пальцями. Випробування літального апарата призначили на завтра, бо була вже майже північ.

Він піднявся у свою кімнату по сходах, вистелених товстим килимовим покриттям. Двійнята полягали спати: двері в їхню кімнату, з мультиковим поні, були зачинені. Денис відсунув жалюзі на своєму вікні. На газоні ввімкнулася поливальна установка. Знизу потягло вологою, запахом теплої землі й трави.

Запах теплої й мокрої землі. Спокій і радість. Спрацьовує, напевно, генетична пам’ять поколінь: як добре. Усе нормально. Буде чудовий урожай. Нічого не бійся.

Коли мама легенько стукнула у двері, він був уже в ліжку. Вона підійшла, всміхаючись, і сіла на самісінький краєчок, страшенно втомлена, але майже умиротворена:

— На добраніч, синку.

Він дивився знизу вгору на її лице, і ніяк не міг сказати того, що мусив.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я теж дуже тебе люблю.

— Мамо… — він затнувся. — Якщо він забере мене… не сумнівайся, ти все правильно зробила. У мене були в житті ці чотирнадцять років.

Вона задихала голосно, важко, як після бігу.

— Він тебе не забере, — сказала вона іншим, твердим голосом. — Я не дозволю… Спи!

Вона відійшла, сіла в крісло біля письмового стола й залишилася сидіти у півтемряві, чекаючи півночі. Денис слухняно опустив повіки, збентежений і вдячний: вона його охороняє. Мама поруч.

У Дениса з самого малечку були особливі стосунки з матір’ю. Навіть народження двійнят не віддалило їх одне від одного. Денис і мама були мов єдине ціле.

Люди реагували по-різному: дехто стурбовано стверджував, що це не цілком нормально, дитині пора сепаруватися. Інші пророкували з розумним виглядом: він підросте і стане, як усі підлітки, потайливим і незалежним, тільки почекайте кілька років. Хтось згадував Едіпів комплекс, — добре, що Денис тоді не знав, що це таке.

Зараз, за хвилину до півночі, лежачи в маленькій спальні маленького будинку, загубленого серед таких же будинків на маленькій вулиці, розташованій посеред величезного чужого континенту, він ставив собі єдине питання: чи правда, що мати продала його?

Ні, це дурне формулювання, неправда. Продають заради вигоди, продають за гроші. Мама нікого не продавала, вона уклала договір… договір, а не угоду купівлі-продажу. І, якщо замислитися, умови непогані. Чотирнадцять років — багато. Це були хороші чотирнадцять років.

…А хоч би й продала? Які варіанти? Умер би він на третій день життя й ані разу не відчув би радості. Не возився б із Джекі-щеням, не вчив двійнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дітей швидко зростається. Як добре, що у батьків є двійнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…