Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Потім, коли орел переконався, що зміг привернути Діркову увагу до себе, птах повільно підвівся на лапах і почав повільно махати своїми великими крилами, тримаючи рівновагу. Саме цей жест раніше змусив Дірка обачно дати драла з кухні. Але цього разу він був захищений кількома сантиметрами деревини, а тому залишився стояти, а точніше, сидіти навпочіпки на місці. Орел простягнув шию вгору, вистромив язик і жалібно каркнув, здивувавши цим Дірка.

Потім Дірк помітив на орлі ще дещо несподіване: його крила мали дивні, не властиві орлам відмітини. Це були великі концентричні кола. Різниця кольорів кіл була дуже мала, і лише їхня геометрична рівність робила їх достатньо чіткими, щоб впадати в око. Діркові дуже сильно здавалося, що орел навмисно показує йому ці кола, і що саме до них він від самого початку й намагався привернути Діркову увагу. Тепер він згадав, що пікіруючи на нього птах кожного разу виконував дивну вправу з розмахуванням крилами, під час якої їх було добре видно знизу. Але кожного разу, коли це траплялося, Дірк був надто сильно зайнятий тим, щоб розвернутися й утекти, тож не приділяв цій демонстрації належної уваги.

— Друже, в тебе нема грошей на чашку чаю?

— Є, — сказав Дірк. — Дякую, в мене все гаразд.

Його увага була повністю зайнята орлом, тож він навіть не озирнувся.

— Ні, я мав на увазі, чи не даси ти мені копійчину або дві на чашку чаю?

— Що? — цього разу Дірк роздратовано озирнувся.

— Або сигарету? Зайвої сигарети не знайдеш, друже?

— Ні, я саме збирався піти їх купити, — сказав Дірк.

Позаду нього на тротуарі стояв бродяга незрозумілого віку. На ногах він тримався дещо непевно, а в очах у нього було шалене розчарування.

Не отримавши від Дірка якоїсь реакції, чоловік втупив свої очі в землю приблизно в метрі перед собою і похитався вперед-назад. Він трохи відвів руки від тулуба долонями вперед і хитався. Потім він раптом нахмурився, дивлячись на землю. Потім ще раз нахмурився, дивлячись уже на інше місце на землі. Потім, ледве втримуючи рівновагу він спромігся змінити положення своєї голови й нахмурився, дивлячись на вулицю.

— Ви щось загубили? — спитав Дірк.

Голова чоловіка хитнулася до нього.

— Я щось загубив? — з невдоволеним подивом сказав він. — Я щось загубив?

Було таке враження, що це було найприголомшливіше питання, яке він коли-небудь чув. Він знову відвернувся й наче намагався зважити це питання і його місце у світобудові. При цьому він продовжував хитатися та хмурити лоб. Нарешті він, схоже, знайшов слова, які міг вважати свого роду відповіддю.

— Небо? — сказав він, ніби чекаючи на оцінку Дірка, чи достатньо це добра відповідь.

Чоловік обережно, щоб не втратити рівноваги, подивився вгору. Судячи з усього те, що він побачив на темних, оранжевих від вуличного світла хмарах, йому не сподобалося, тож він почав знов опускати свій погляд, доки не втупив його в землю просто перед своїми ногами.

— Землю? — сказав він із очевидним незадоволенням, а потім йому раптом спала нова думка.

— Жаб? — сказав він, намагаючись спрямувати свій погляд на неабияк збентежені очі Дірка. — Мені подобалися… жаби, — сказав він і зупинив свій погляд на детективі, ніби більше йому нічого було сказати, решта була справою Дірка.

Дірк був абсолютно розгублений. Він сумував за часами, коли його життя було легким, коли життя було безтурботним; за тим чудовим часом, який він провів із орлом-маніяком, який тепер здавався таким дружнім компаньйоном. Дірк міг змиритися з повітряною атакою, але не з цією безіменною тужливою виною, що прийшла до нього нізвідки.

— Чого вам треба? — слабким голосом спитав він.

— Лише сигарету, друже, — сказав бродяга, — або монетку на чай.

Дірк дав чоловікові монету в один фунт і в паніці чкурнув вулицею геть, через двадцять метрів пронісшись повз контейнер для сміття, з якого за ним загрозливо спостерігав його старий холодильник.

Спускаючись з ґанку свого будинку, Кейт звернула увагу, що температура суттєво впала. Важкі хмари висіли майже біля землі й хмурилися на неї. Тор швидко пішов у напрямку парку, а Кейт подріботіла слідом.

Дивлячись, як цей дивовижний персонаж прямує вулицями району Прімроуз Гілл, Кейт не могла не помітити, що той казав правду. Вони пройшли вже повз трьох людей, і вона чітко бачила, що їхні очі уникали погляду на нього, навіть попри те, що їм доводилося маневрувати, аби не зіткнутися з таким кремезним чоловіком. Він не був невидимий, де там. Він просто не вписувався.