Андрей Балабуха: Перепочинок

— Вітаю!

— Дякую, — буркнув Озол. — Вітати будете потім. Поки що — збирайте на стіл. Адже зараз почнуть сходитися. Не у всіх же склероз. А я займуся кавою. Що у вас там?

— Самі розберетеся, — відказав Баржин.

— Авжеж, розберусь, — Озол зник на кухні, і невдовзі звідти долинув його голос: — І коли я навчу вас купувати каву без цикорію, Борисе?

«Знає, — вирішив Баржин. — Ну й цур йому». Баржину чомусь полегшало, — зовсім трошки, але полегшало.

Озол таки знав.

Зранку в нього все падало з рук. Навіть правка старих рукописів — робота напрочуд цікава — і та не давалася. Він намагався читати, валявся на дивані, курив… З чотирьох почав дзвонити в лабораторію — усе марно. Десь о сьомій йому зателефонував Гіго.

Отже, перша спроба виявилася невдалою. Погано. Але й не трагедія.

— З шефом негаразд, — сказав Гіго. — Я розумію, що йому важче за всіх нас, але… Він навіть не попрощався ні з ким. Такого я не пам’ятаю.

Ну, звісно, — це ж Баржин, «щасливчик Баржин», який не знав ще жодної поразки, а коли назбирується така позитивна інерція, — вже перший поштовх буває надто болісний.

— Добре, — відповів Озол. — Цьому можна зарадити. До речі, ти не забув, що шеф сьогодні іменинник?

— Але він нікого не запрошував.

— Я запрошую. — Озол поклав трубку.

Йому не треба було напружуватися, щоб уявити собі, як усе було: Озол добре знав і обставини, і людей.

…Яновський відвів Перегуда у фізіологічну експериментальну. Перегуд сів у крісло — велике, зручне крісло енцефалографа; під стелею почала розмірено спалахувати — тричі на секунду — лампочка; сумовито співав, заколихуючи, сигнал. Професійним, трохи театральним жестом Яновський підніс руку… Зойка з Олексою та Борисом-біс завмерли в машинній, куди подавалася інформація з усіх наліплених на Перегуда датчиків. У дверях напоготові стояв Зимін — на випадок негайної медичної допомоги, хоча уявити собі ситуацію, за якої така допомога могла б знадобитися, було досить важко. Схема експерименту надзвичайно проста. Баржин замкнувся в своєму кабінеті. Гіго м’якою ходою прогулювався по коридору, де товклася молодь обох експериментальних груп.

Час зупинився…

І от, їдучи через усе місто в старенькій «Волзі», — йому завжди щастило на подібні таксі, — Озол думав, що в цій невдачі є певна закономірність. Яновський… Втім, це все одно, що замикати стайню, як коней вкрали. Адже коли Баржин привів Яновського в лабораторію і сказав, що «Михайло Сергійович люб’язно погодився взяти участь у наших дослідах», — Озол був задоволений, як і всі інші. Це тепер можна казати чи думати, що вже тоді у нього було якесь упередження… А в тім-то й річ, що нічого такого не було.

Яновський був людиною дивовижною. З дитинства він мав здібність до навіювання і користувався нею, граючись з ровесниками або в школі на уроках. Потім вступив до медичного інституту, закінчив його і став лікарем-психотерапевтом. За відгуками — лікарем непоганим. Але одного прекрасного дня він змінив білий халат на чорний фрак і вийшов на сцену — новий Вольф Мессінг або Куні. Успіх мав надзвичайний, на його вечори народ валом валив. Як Баржину пощастило схилити його до участі в їхньому експерименті — досі незбагненно. Але саме те, що відкопав Яновського Баржин, — свідчить про талант Яновського, оскільки Баржин ніколи в цьому не помилявся. І все-таки… Було в ньому щось гонористе, як би це сказати… ефектне, чи що! В кіно б йому — грати Володаря світу. Але це знов про той самий ум, що у кума потім.

Самого Озола залучили до гомофеноменології майже через рік після того, як Старий дав Баржину лабораторію. Якось Баржину трапилося на очі науково-фантастичне оповідання. Автор писав про невикористані фізичні й психічні можливості людини. Ідея не нова і в науковій фантастиці обігрувалася не раз. Проте автор знайшов цікаве рішення: стрес, але стрес «пролонгований», тривалий і керований. Лонг [1] Від англійського long — довгий. -стрес. Баржин показав оповідання Олексію Позднякову.

— А що? — сказав Олексій. — Тут щось є… Я й сам про це думав. Спробуємо?

— Спробуй. По-моєму, варто, — згодився Баржин. — Я про це зовсім не думав. Отже, ти пробуй, а ми пошукаємо цього хлопця.

— Давай, — погодився Поздняков, — але було ясно, що в голові в нього зараз тільки лонг-стрес.

Знайти Озола, як з’ясувалося, неважко. Хоч він не був членом Спілки письменників, але його адресу дали Баржину одразу. З такими людьми Баржину ще не доводилося зустрічатись. На вигляд Озолові років тридцять; він був чубатий, бородатий і вусатий. Різкий, незграбний, інколи зовсім нестерпний. І водночас Баржин готовий був закласти голову, що Озол талановитий. Страшенно талановитий!