Аркадій і Борис Стругацькі: Населений острів

Перш ніж спуститися урвищем до ріки, Максим озирнувся. Позаду стирчала, розпрямляючись, прим’ята ним трава, чорніли на тлі неба розкарячкуваті дерева, і світилося маленьке кружальце розчиненого люка. Все було дуже звично. «От і гаразд, — проказав він до себе. — От і нехай… Добре було б відшукати цивілізацію, могутню, давню, мудру. І людську…» Він спустився до води.

Ріка справді була велика, повільна, і неозброєним оком було видно, як вона спускається зі сходу і здіймається на захід. (Рефракція тут, одначе, страшенна…) І видно було, що протилежний берег положистий і заріс густою тростиною, а за кілометр вище за течією стримлять з води якісь стовпи та криві бруси, перехняблені решітчасті ферми, волохаті від кручених рослин. «Цивілізація», — подумав Максим без особливого азарту. Довкола відчувалося чимало заліза, і ще щось відчувалося, неприємне, задушливе, і коли Максим зачерпнув пригорщею води, він зрозумів, що це радіація, доволі сильна і шкідлива. Ріка несла зі сходу радіоактивні речовини, і Максим збагнув, що добра від цієї цивілізації буде небагато, що це знову не те, що контакту краще і не затівати, а слід зробити стандартні аналізи, разів зо два непомітно облетіти планету по екватору й забиратися звідси геть, а на Землі передати матеріали серйозним, бувалим у бувальцях дядькам з Ради галактичної безпеки і якнайшвидше забути про все.

Забути про все…

Він гидливо обтрусив пальці й витер їх об пісок, потому присів навпочіпки і замислився. Він спробував уявити собі жителів цієї планети, навряд чи щасливої планети. Десь за лісами було місто, навряд чи щасливе місто; брудні заводи, старезні реактори, що скидають у ріку радіоактивні помиї, нечупарні, дикі будинки під залізним дахом, багато стін і мало вікон, брудні проходи між будинками, завалені сміттям і трупами свійських тварин, великий рів довкруг міста і підйомні мости… А втім, ні, це було до реакторів, І люди. Він спробував уявити собі цих людей, але не зміг. Він знав лише, що на них безліч вдяганок, вони були просто-таки запаковані у грубу матерію, і в них були високі білі комірці, що натирають підборіддя. Потім він побачив сліди на піску.

Це були сліди босих ніг. Хтось спустився з урвища і зайшов у ріку. Хтось з великими широкими ступнями, важкий, клишоногий, незграбний — безперечно, гуманоїд, проте на ногах у нього було по шість пальців. Постогнуючи і крекчучи, сповз з урвища, прошкандибав по піску, з плюскотом занурився у радіоактивну воду й, пирхаючи і хропучи, поплив на протилежний берег, у зарості тростини. Не знімаючи високого білого комірця…

Яскравий блакитний спалах освітив усе довкола, ніби вдарила блискавка, і тої ж миті над урвищем загуркотіло, зашипіло, затріщало вогненним тріском. Максим підхопився. По урвищу сипалася суха земля, щось із небезпечним вищанням пронеслося небом і впало посередині ріки, здійнявши фонтан бризок вперемішку з білою парою. Максим мерщій побіг угору по урвищу. Він уже знав, що скоїлося, тільки не розумів чому, і він не здивувався, коли уздрів на тому місці, де щойно стояв корабель, стовп розжареного диму, який велетенським штопором здіймався у мерехтливу небесну твердінь. Корабель розтрощився, бузковим світлом палахкотіла керамітова шкаралуща, весело горіла суха трава навколо, палали чагарі, і бралися димними вогниками корячкуваті дерева. Шалений жар бив по обличчю, і Максим затулився долонею і позадкував уздовж урвища — на крок, потім ще на крок, потім ще і ще… Він задкував, не відриваючи сльозавих очей від цього розкішної краси жаркого смолоскипа, що розсипав багряні та зелені іскри, від цього несподіваного вулкана, від безглуздого шаленства знавіснілої енергії.

«Ні, чому ж… — розгублено думав він. — Прийшла велика мавпа, бачить — мене немає, залізла всередину, підняла палубу — сам я не знаю, як це робиться, але вона зметикувала, кмітлива така була мавпа, шестипала, — підняла, отже, палубу… Що там у кораблях під палубою?.. Одно слово, знайшла вона акумулятори, узяла великий камінь — і торох!.. Дуже великий камінь, тонни три на вагу, — і з розмаху… Здоровезна така мавпа… Доконала вона усе-таки мій корабель своїми каменюками — двічі у стратосфері і ось тут… Дивовижна історія… Такого, здається, ще не бувало. Що ж мені, одначе, тепер робити? Почнуть шукати мене, ясна річ, скоро, але навіть коли почнуть шукати, то навряд чи подумають, що таке можливо: корабель загинув, а пілот вцілів… Що ж тепер буде? Мати… Батько… Вчитель…»