Станіслав Лем - Едем

— Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, — уперто правив своєї Хімік.

— Це не так просто, — втрутився в суперечку Координатор. — Усе, що тут діється, — одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на «добрих» і «поганих».

— Зовсім ні, — урвав його Хімік. — Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.

— Гаразд. Уяви собі, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися в конфлікт на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.

— То що, тичсправді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! — обурився Хімік.

Координатор довго дивився на нього, перш ніж відповісти.

— Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, — це плоди певно» суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, — а як нам це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією. Ти не можеш тут утілити в життя модель нашої цивілізації. Для цього тобі довелося б запропонувати план іншої, яка функціонувала б навіть після нашого відльоту… Певна річ, я вже давно припускав, що дехто з вас носиться з такими ідеями, як Інженер і Хімік. Думаю, що й Лікар теж це помітив, бо він лив холодну воду на вогонь різних аналогій земного походження — так чи ні?

— Так, — підтвердив Лікар. — Я потерпав, що в нападі благородства ви захочете навести тут «лад», а в перекладі на мову практики це означало б терор.

— Але, можливо, переслідувані знають, як хочуть жити, тільки вони ще надто слабкі, щоб здійснити це, — зауважив Хімік. — І якби ми хоча б урятували життя якійсь групі рокованих, то й цього було б уже багато…

— Ми вже врятували одного, — нетерпляче відповів Координатор. — Може, ти знаєш, що робити з ним далі?

Йому відповіла мовчанка.

— Якщо не помиляюся, Лікар теж за старт? — сказав Координатор. — Гаразд. Оскільки я теж, то, виходить, більшість.

Він змовк, приголомшено вирячивши очі. Він єдиний сидів обличчям до дверей — до прочинених дверей. У цілковитій тиші — з темряви долинало тільки ледь чутне хлюпання води — всі обернулися, стежачи за його поглядом.

У відчинених дверях стояв дуплекс.

— Як він тут… — почав Фізик, і слова завмерли в нього на губах.

Він зрозумів свою помилку.

Це був не їхній дуплекс. Той сидів замкнений у перев’язочній. На порозі стояв велетенський смаглявий індивід з низько нахиленим маленьким торсом, майже торкаючись головою одвірка. Він був закутаний у землистого кольору тканину, яка м’яко струміла згори вниз, оточуючи маленький торс чимось схожим на комір, довкола якого обвивався товстий моток зеленого проводу. Крізь розріз на боці в тканині виднівся широкий пояс з металевим полиском, який щільно прилягав до тіла. Дуплекс непорушно стояв на порозі. Його зморщене пласке обличчя з двома великими блакитними очима закривала прозора лійкоподібна маска, яка розширювалася донизу. З неї виходили тонкі сірі смужки, які багато разів обвивали маленький торс і були навхрест застебнуті спереду, де утворювалося щось схоже на гніздечко, у якому спочивали його в такий самий спосіб забинтовані руки. Тільки вузлуваті пальці вільно звисали вниз, торкаючись кінчиками одні одних.

Всі заціпеніли. Дуплекс нахилився ще нижче, протяжно кахикнув і повільно ступнув уперед.

— Як він сюди увійшов?.. Адже Чорний у тунелі… — прошепотів Хімік.

Дуплекс повільно позадкував. Він вийшов, хвилину постояв у півтемряві коридора й знову ввійшов до лабораторії, точніше просунув тільки голову під самісіньким одвірком.

— Він питає, чи можна увійти… — пошепки сказав Інженер. І загорлав: — Будь ласка! Просимо!

Він підвівся і відступив до протилежної стіни; всі пішли слідом за ним; дуплекс дивився на спорожнілу середину приміщення з незворушним виразом обличчя. Потім повільно роззирнувся довкола.

Координатор підійшов до екрана, смикнув за стержень, і коли тканина зашелестіла й згорнулася, відкривши дошку, сказав:

— Розступіться.

Він узяв шматок крейди, намалював маленьке кружальце, довкола нього накреслив еліпс, зовні більший, ще один і ще — всього чотири. На кожному з еліпсів він помістив маленьке кружальце, підійшов до велетня, який стояв посеред каюти, і тицьнув у його вузлуваті пальці крейду.