Станіслав Лем - Едем

Він нахилився й почав шукати ліхтарик, якого йому вибили з рук. Біля самісінької поверхні грунту повітря було насичене нестерпним нудотним смородом, який доводив до блювоти. Хімік підвівся. Почув далекий крик. Це був голос людини.

— Лікарю! Сюди! Сюди! — загукав він.

Голос відповів уже десь зовсім близько, між чорними мурами спалахнув промінчик світла. Лікар наближався до нього швидко, але трохи похитувався, наче п’яний…

— А, — сказав він, — ти тут, ну й добре… — І схопив Хіміка за плече: — Протягли мене трохи, але мені вдалося забратися до зали… Ти загубив ліхтарика?

— Так.

Лікар усе ще тримав Хіміка за плече.

— Голова крутиться, — пояснив він спокійним голосом, трошки задихаючись. — Та це нічого, зараз пройде.

— Що це було? — пошепки, ніби сам себе, запитав Хімік.

Лікар не відповів. Обидва вслухалися в темряву: в ній внову лунали далекі кроки, вона була сповнена шерехів, кілька разів доносився приглушений відстанню стогін. Небо над мурами спалахнуло знову й освітило їхні гребені; світло затремтіло на вертикальних гранях і, бліднучи, сповзло вниз, наче миттєвий схід і захід сонця.

— Ходімо, — сказали вони одночасно.

Якби не ракети, кинуті Координатором, їм, мабуть, не вдалося б вернутися до світанку. А так, орієнтуючись на відблиск заграви, яка ще двічі розганяла морок кам’яних ущелин, вони визначили правильний напрямок руху. Дорогою зустріли кількох утікачів, які, злякавшись світла їхнього ліхтарика, панічно зникли, а один раз наштовхнулися на вже зовсім захололе тіло, яке лежало біля підніжжя крутих сходів. Мовчки переступили через нього. Було вже за кілька хвилин одинадцять, коли вони знайшли невеличку площу з кам’яним колодязем; тільки-но на неї впав промінчик Лікаревого ліхтарика, як згори потрійною смугою сяйнули фари.

Координатор чекав на них біля сходів; коли вони, важко дихаючи, вибігли нагору, до машини, й сіли на приступках, він неквапливо вимкнув фари й мовчки ходив сюди й туди в темряві, чекаючи, коли вони нарешті зможуть заговорити.

Коли вони розповіли йому про все, що бачили, він тільки зауважив:

— Ну гаразд. Добре, що цим усе обійшлося. Тут один із них…

Лікар і Хімік нічого не зрозуміли, і тільки коли він увімкнув боковий прожектор і повернув його назад, вони рвучко підхопилися. За кільканадцять метрів від всюдихода непорушно лежав дуплекс.

Лікар першим опинився біля нього. З прожектора падала широка смуга світла, при якому можна було порахувати навіть найменші заглибники в кам’яних плитах.

Дуплекс напівлежав, голий, верхня частина його великого торса була трохи піднята. Із щілини між грудними м’язами на людей дивилося велике блідо-голубе око — вони бачили тільки краєчок сплюснутого личка, мов крізь шпарину непричинених дверей.

— Як він сюди потрапив? — тихо запитав Лікар.

— Прибіг знизу, за кілька хвилин перед вами. Коли я пускав ракети, він утік, потім повернувся.

— Повернувся?!

— На це саме місце. Отак.

Вони розгублено стояли над дуплексом. Він важко дихав, наче після тривалого бігу. Лікар нахилився, щоб погладити чи поплескати велетня долонею; той затремтів, на блідій шкірі його гігантського тіла виступили водянисті краплі, великі, наче пухирі.

— Він… нас боїться… — тихо сказав Лікар і безпорадно додав: — Що будемо робити?

— Залишимо його й поїдемо. Вже пізно, — відповів Хімік.

— Нікуди ми не поїдемо. Послухайте… — Лікар завагався: — Знаєте що? Давайте трохи посидимо біля нього…

Дуплекс не ворушився. Якби не розмірені рухи його дископодібних грудей, можна було б подумати, що він неживий. За прикладом Лікаря Координатор і Хімік повсідалися поруч нього на кам’яній плиті. З темряви долиназ віддалений шум гейзера, часом вітер шелестів у невидимих заростях, поселення, яке розкинулося внизу, огортала непрозірна ніч. У повітрі іноді пропливали клапті рідкого туману, силует всюдихода, який чітко вимальовувався у відсвітах фар, чорною декорацією нерухомо застиг віддалік. Через добрих десять хвилин, коли вони вже почали втрачати надію, дуплекс раптом зиркнув на них крізь щілини свого сховища. Вистачило необережного руху Хіміка, щоб щілина знову стулилася, але цього разу вже ненадовго.

Нарешті — майже через півгодини після зустрічі — велетень випростався. Він мав метрів два заввишки й був би ще вищий, якби не нахилявся вперед. Коли він ступав, нижня частина його безформного тіла змінювалася, й здавалося, він може довільно то висовувати, то втягувати ноги; насправді ж це тільки м’язи, стискаючись довкола нижніх кінцівок, виразніше виділялися й ставали справнішими під час ходьби.