Станіслав Лем - Едем

Другого дня вранці Фізик з Інженером спустили з резерву реактора чотири літри збагаченого розчину уранових солей. Важка рідина знаходилася в свинцевому контейнері з кришкою, яку підіймали щипцями з довгими ручками; контейнер стояв посеред очищеної вже від сміття лабораторії. Фізик й Інженер працювали в незграбно роздутих пластикових захисних костюмах і кисневих масках під капюшонами. Вони старанно відмірювали мензуркою порції цінної рідини, стежачи за тим, щоб не пролити жодної краплі, бо ланцюгова реакція могла початися вже при чотирьох кубиках розчину. Спеціально видуті капілярні трубки із свинцевого скла правили за зарядні пристрої для випромінювачів, які було закріплено в штативах на столі. Скінчивши роботу, Фізик лічильником Гейгера перевірив герметичність замків контейнера, повертаючи на всі боки кожен випромінювач і струшуючи ним; витоку не було.

— Не тріщить, усе в нормі, — задоволено сказав він.

Броньовані двері радіоактивного сховища — свинцева плита на осі — повільно поверталися слідом за обертами ручки. Фізик й Інженер поставили всередину посудину з ураном і, коли кланнув засув, з полегкістю зірвали зі спітнілих облич капюшони разом з масками.

Решту дня вони прововтузилися біля всюдихода. Оскільки доступ до вантажного люка був перекритий радіоактивною водою, всюдихід довелося спершу розібрати й по частинах винести тунелем на поверхню, попередньо розширити його в двох найвужчих місцях. Всюдихід майже не вимагав ремонту, хоч перед цим він був непридатний для їзди, бо при зупиненому атомному реакторі не було радіоізотопної суміші, яка, виробляючи струм, приводила в рух його електромотори. Це була машина, не більша за розкладачку. В ній уміщалося четверо людей разом з водієм, ззаду був відкритий ґратчастий багажник на двісті кілограмів вантажу. Найхитромудріше були влаштовані колеса, діаметр яких можна було регулювати на ходу, підкачуючи повітря в спеціальні шини, внаслідок чого вони досягли навіть півтораметрової висоти.

На приготування суміші пального пішло шість годин, але цим зайнята була тільки одна людина, яка стежила за роботою реактора.

Інженер і Координатор тим часом рачкували по підпалубних восьмидесятиметрових тунелях, перевіряючи кабелі між носовою рубкою й розподільними агрегатами машинного відділення. На поверхні, під захистом ракети, Хімік улаштував щось на зразок пекельної кухні й варив у жароміцних посудинах якусь мазь, котра булькала на слабкому вогні, наче грязьовий вулкан. Він розчиняв, плавив і змішував просіяні уламки пластиків, винесені відрами з корабля, а віддалік уже чекали матриці — він збирався наново відлити потрощені розподільні щити навігаційної рубки. Дратувався сам на себе й не хотів ні з ким балакати, бо перші відливки виявилися надто крихкими.

Координатор, Хімік і Лікар мали вирушити на південь о п’ятій, за три години до настання сутінків. Як завжди, виїхати вчасно не вдалося — тільки близько шостої все було готове й укладене. На четвертому сидінні влаштували випромінювач. Багажу взяли якомога менше, зате ззаду до багажника прикріпили столітрову каністру на воду — більша не пролізла через тунель.

Інженер, озброївшись великим біноклем, після обіду виліз на корпус корабля, який стирчав над поверхнею планети, і обережно подерся по ньому вгору. Щоправда, ракета ввігналася в грунт під зовсім невеликим кутом, але завдяки її довжині корма з вихлопними соплами висіла над рівниною на висоті добрих двох поверхів. Зручно всівшись між конічно розширеною основою верхнього сопла й прогином головного корпусу, Інженер крізь бінокль спершу подивився назад, потім повів ним униз, уздовж освітленої сонцем велетенської труби, де біля чорної пащі тунелю стояли люди, не більші за жуків, а відтак підніс його вгору й щільно притис обидва окуляри до очних западин. Багатократне збільшення тремтіло від напруження рук, отож, щоб зафіксувати його, треба було впертися ліктями в коліна; це виявилося не такою простою справою. До того ж він легко міг полетіти звідси сторчака. Керамітова поверхня, без жодної подряпинки, була така гладенька й слизька, що, здавалося, її вкривав тоненький шар жиру. Інженер уперся профільованою гумовою підошвою черевика у випуклість сопла й почав повільно водити біноклем уздовж лінії обрію.

Розпечене повітря тремтіло. Інженер майже фізично відчув тиск сонячних променів на обличчя, коли глянув на південь без будь-якої надії щось там побачити. Він дуже зрадів, коли Лікар охоче прийняв Координаторів план, котрий усі схвалили. Він сам розповів Лікареві про цей план. Лікар навіть слухати не хотів про якісь вибачення й обернув усе на жарт. Інженера здивував, навіть більше — вразив хіба кінець їхньої розмови. Вони були тільки вдвох, і йому вже здавалося, що їм нема чого сказати один одному, коли той, наче перебуваючи в якійсь глибокій задумі, раптом торкнувся його грудей: