Станіслав Лем - Едем

— Дев’яносто… вісімдесят один… сімдесят два… — рівномірно викрикував Лікар.

— Давай!!! — скомандував Інженер і рукою у великій червоній рукавиці перекинув головний перемикач.

Генератор завив і почав сповільнювати оберти. Інженер кинувся до компресора й перекрив обидва вхідні вентилі.

— Сорок шість… сорок шість… сорок шість, — розмірено повторював Лікар.

Турбіна перестала брати кисень із балонів. Лампи швидко блідли, робилося дедалі темніше.

— Сорок шість… сорок шість!.. — викрикував із штольні Лікар.

Зненацька лампи спалахнули. Генератор уже ледве обертався, але струм був, усі ввімкнені прилади показували зростання напруги.

— Сорок шість… сорок шість… — весь час повторював Лікар, якому нічого не було видно з його сталевого колодязя.

Фізик сів на підлозі й затулив обличчя руками. Ротор генератора басовито шумів, обертався дедалі повільніше, потім востаннє гойднувся, здригнувся й зупинився.

— Сорок шість… сорок шість… — усе ще повторював Лікар.

— Як теча? — запитав Координатор.

— У нормі, — відповів Кібернетик. — Мабуть, пробило на вершині гальмування, проте автомат устиг зацементувати, перш ніж замкнуло.

Більше він не сказав ні слова, однак кожен зрозумів, як Кібернетик пишається цим автоматом. Однією рукою він крадькома притримав пальці другої, щоб не тремтіли.

— Сорок шість… — трохи не плачучи, повторював Лікар.

— Годі! — крикнув раптом у глибину колодязя Хімік. — Уже не треба! Реактор дає струм!!!

Запала коротка мовчанка. Реактор працював, як завжди — безшумно. В сталевій горловині колодязя з’явилося бліде, облямоване темною бородою Лікареве обличчя.

— Справді? — запитав він.

Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити власним очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.

— Справді? — повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.

— Чого це ти знов? — сердито блимнув на нього Кібернетик. — Перестань!

Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився в стрілки приладів.

Ніхто не знав, як довго це тривало.

— Знаєте що? — молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.

Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.

— Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, — прошепотів він і відвернувся.

При пізніх сутінках Координатор й Інженер вийшли на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. Вони всілися на купі виношеного з ракети грунту й задивилися на краєчок червоного, мов рубін, сонячного диска.

— Я не вірив, — стомлено промимрив Інженер.

— Я теж.

— Цей реактор непогано працює, га?

— Солідна, земна робота.

— Подумати тільки — витримав! Вони хвилину помовчали.

— Чудовий початок, — знову озвався Координатор.

— Як на мене, ми працюємо надто нервово, — зауважив Інженер. — Це… біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби…

— Знаю, — спокійно відповів Координатор. — А втім, невідомо ще, чи…

— Гравіметричний розподіл, еге ж?

— Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.

— Зробимо.

— Атож.

Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип зразу ж за вершиною пагорба — місце, де закопали рештки непроханого гостя.

— Зовсім забув… — здивовано сказав він. — Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.

— А я ні. Я весь час думаю про це… точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.

— Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?

— Голка.

— Що?!

— А може, й не голка — подивися сам. Цей предмет у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.

— Що б воно могло бути?

— Більше я нічого не знаю.

Інженер підвівся.

— Нечувана річ, але… але я сам не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваю себе зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної, незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, чуже й байдуже.

— Ми поки що нікуди ще не відлітаємо…

— Знаю, і все ж у мене таке відчуття…

— Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.