Річард Бах: Ілюзії

Це я пам’ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось кiоску в Огайо. Там i прочитав.

— Дональд Шiмода?

— До ваших послуг, — вiдгукнувся вiн. — Тепер ви знаєте, i надалi вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те…

— А вам дозволено… хто б мiг подумати… месiя!.. Коли вже випало таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тiкати. — Я сидiв на обтiчнику «Флiта» й розглядав свого дивовижного товариша. — Доне, ану киньте менi ключа на дев’ять шiстнадцятих.

Вiн пошукав у моїй сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з iншими iнструментами, так i «дев’ять шiстнадцятих» уповiльнив свiй полiт i завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн знову набув ваги в моїй лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi хромо-ванадiєвий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих, я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, — так званий «Мертвий затиск», iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi, аж нiяк не є звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота — така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що вiн нiколи не зламається, хоч би там що.

— А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш i якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, вiн пiдкидав i ловив викрутку «Фiллiпс». — От i я облишив своє месiанство, i коли говорю про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi є в чому. Але це краще, анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажає. Та, власне, як i кожна людина. Всi ми — сини божi, або дiти Сущого, або зримi образи Розуму, або… як хочеш нас назви.

Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера. Старенька «Б-5» — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись пiсля кожної сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати цi їхнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився своєю завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити всi болти.

— Може воно й так, Доне, та менi здається, що месiанство має рiзнитися вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить?

Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.

— Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому вiн не накивав п’ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати їх логiкою: «Гаразд, нехай я — син божий, але ж i всi ми — божi дiти. Я — Спаситель, але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!» Кожна людина при здоровому глуздi це зрозумiє.

На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене. Що бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тiшила свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна.

— Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, — мовив вiн.

— Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi.

— Гiпнотизери? Друже, ви добираєтеся до сутi! Але ось що я вам скажу: краще бути гiпнотизером, анiж месiєю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав ранiше, яким нудним воно буде?

— Ви знали, — розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся.

— Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не зовсiм просто втекти? Що життя нормальної людської iстоти — не для вас? З цього вiн не смiявся.

— Звiсно, ви маєте рацiю, — сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i люди одразу ж здогадуються, що в тобi криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилiкував їх вiд раку, i не минає й тижня, як тебе знов оточує цiлий натовп. Отож лiтак допомагає менi пересуватись, i це мене дуже влаштовує, бо нiхто нiколи не знає, звiдки я прибув чи куди подамся.

— У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявляєте, Доне.

— Он як?

— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного… це повiльний, дуже повiльний… але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.