Іван Єфремов - Туманність Андромеди

Четверо поволі йшли до океану по сріблистих відблисках фарфорової стежки. Обличчя чоловіків, що йшли позаду, здавалися вирізьбленими із сірого граніту, великі очі обох жінок стали бездонно глибокими і загадковими.

Ніза Кріт, тулячись обличчям до коміра хутряної накидки Веди Конг, схвильовано заперечувала вченомуісторикові. Веда, не приховуючи легкого здивування, вдивлялася в цю зовні схожу на неї дівчину.

– Мені здається, найкращий подарунок, який жінка може зробити коханому, – це створити його заново і тим продовжити існування свого героя. Адже це майже безсмертя!

– Чоловіки думають про нас інакше, – відповіла Веда. – Дар Вітер казав мені, що він не хотів би, щоб дочка була дуже схожа на кохану, – бо важко покинути колись світ і залишити її без себе, без своєї любові і ніжності для невідомої йому долі… Це пережитки давніх ревнощів і захисту.

– Але мені нестерпна думка про розлуку з маленькою, моєю рідною істотою, – вела далі захоплена своїми думками Ніза. – Ледве вигодувавши, віддати її на виховання!

– Розумію, але не згодна. – Веда нахмурилась, наче дівчина зачепила болючу струнку в її душі. – Одне з найвеличніших завдань людства – це перемога над сліпим материнським інстинктом. Тільки колективне виховання дітей спеціально навченими і відібраними людьми може створити людину нашого суспільства. Тепер майже нема шаленої, як у сиву давнину, материнської любові. Кожна мати знає, що цілий світ голубить її дитину. От і зникла інстинктивна любов вовчиці, яка народилася з тваринного страху за своє дитя.

– Я це розумію, – сказала Ніза, – але якось розумом.

– А я вся, до кінця, відчуваю, що найбільше щастя – приносити радість іншій істоті, тепер доступне будьякій людині будьякого віку. Те, що в колишніх суспільствах було можливе тільки для батьків, бабусь і дідусів, а найбільше для матерів… Навіщо неодмінно весь час бути з маленьким – адже це теж пережиток тих часів, коли жінки вимушено вели вузьке життя і не могли бути разом з своїми коханими. А ви будете завжди разом, поки кохаєте…

– Не знаю, але часом так хочеться, щоб поруч ішла крихітна, схожа на нього істота, що стискуєш руки… І… ні, я нічого не знаю!..

– Є острів Матерів – Ява. Там живуть усі, хто хоче сам виховати свою дитину.

– О ні! Але я не могла б бути й вихователькою, як ті жінки, що особливо люблять дітей. Я відчуваю в собі так багато сили, і вже раз була в космосі…

Веда пом’якшала.

– Ви – втілення юності, Нізо, і не тільки фізично. Як усі дуже молоді, ви не розумієте, стикаючись з суперечностями життя, що вони – саме життя, що радість кохання обов’язково приносить тривоги, турботи і горе, тим більші, чим глибше кохання. А вам здається, що все загине від першого удару життя…

При останніх своїх словах Веда раптом збагнула. Ні, не тільки в юності причина тривог і жагучих поривань Нізи!

Веда припустила властиву багатьом помилку: вона вважала, що рани душі заживають одночасно з тілесними пошкодженнями. Зовсім не так! Довгодовго лишається ще рана психіки, глибоко захована в здоровому фізично тілі, і може відкритись несподівано, іноді від зовсім незначної причини. Так і в Нізи – п’ять років паралічу, хоч і з втратою свідомості, але такого, що лишив згадку про себе в усіх клітинках тіла, жах зустрічі з страшним хрестом, який мало не погубив Ерга Ноора.

Вгадавши напрямок думок Веди, Ніза глухо сказала:

– Після залізної зірки я не можу позбутися дивного відчуття. Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом з упевненою радістю і силою, не відкидаючи їх, але й не згасаючи сама. Та боротися з нею я можу лише тим, що захопить мене всю, не лишаючи на самоті з цим… Тепер я знаю, що таке космос для самотньої людини, і ще більше схиляюся перед пам’яттю перших героїв зореплавання!

– Я, здається, розумію, – відповіла Веда. – Я була на розкиданих серед океану маленьких острівцях Полінезії. Там в години самотності перед морем тебе всю охоплює безмежний смуток, наче тоскна пісня, що тане вдалині. Очевидно, древня пам’ять про первісну самотність свідомості говорить людині, якою кволою і приреченою вона була раніше у своїй клітинцідуші. Тільки спільна праця і спільні думки можуть врятувати від цього – прибуває корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжний океан уже не той. Жменька товаришів і корабель – це вже особливий світ, який поривається в доступні й покірні йому далі. Так і корабель космосу – зореліт. У ньому ви з відважними і сильними товаришами! Але самотність перед космосом… – Веда вдригнулася. – Навряд чи людина здатна пережити її.