Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

— І ти їм заздриш, Андрію?

— Ще б пак! Всі ці зоряні мандрівки, пошуки життя на інших планетах, все це, дійсно, цікаво. Але коли я подумки поринаю в минулі століття, мені стає трохи заздрісно. Адже, я ніколи не візьму до рук далегоглядну трубу, ніколи не відчую радість, що закрадається в серце людини, яка першою помітила обриси Землі… Я ніколи не почую, як рипить щогла, і як над моєю головою, немов закликаючи в далекі мандри, напинається біле вітрило…

— Вітрило? — задумливо перепитав професор. — А ти знаєш, друже, здається, я зможу тобі зарадити…

За тиждень я одержав листа. Знайомий почерк не залишав сумніву, що писав його Ігреков.

“ Дорогий друже!

Коли тебе вабить романтика далеких мандрів, солодкий неспокій першопрохідців, коли ти не втратив віру у справжні дива, запрошуємо тебе взяти участь у прогулянці під вітрилами мандрів. Прогулянка відбудеться на яхті. Про початок її тебе буде повідомлено додатково…”

І все. Жодних тобі пояснень. “Що за жарти?” — подумав я. Але з часом на зміну сумнівам прийшли інші думки. “А коли це не жарт? Якщо професор й справді вирішив організувати прогулянку на яхті. Під справжніми вітрилами. Без усяких радарів і імпульсивних двигунів, автопілотів і хвилегасників. Величезна розкіш в нашу добу. Та хоча б раз у житті це можна собі дозволити?..”

Минув тиждень. Відеофон увімкнувся, коли я збирався снідати. Щира посмішка Ігрекова була мені привітанням. З екрана він промовив:

— О! Я бачу, друже, ти снідаєш. Перед прогулянкою це й справді не завадить. Тим більше, що відпочинок наш буде, так би мовити, досить активним…

— Який відпочинок?

— Хіба ти не одержав листа? — щиро здивувався професор.

— Забави тривають? — відповів я запитанням на запитання.

— Аніскільки, — посерйознішав Ігреков. — У тебе знайдеться трохи вільного часу? Тоді швидко збирайся і…

— Професоре, але ж ви ніколи не захоплювалися водним спортом. До того ж яхта…

— О, не хвилюйся, — запевнив мене професор, — в цьому нам допоможе капітан Савіров. — І, поклавши край всім моїм запитанням, додав: — Отже, форма одягу — похідна, зустріч — за годину біля космопункту.

— Що?! — від несподіванки я розплескав каву по скатерці. — Але ж там поблизу немає ні моря, ні річки. Чи не доведеться нам за романтикою пращурів вирушати на якусь іншу планету?..

Професор ухилився від відповіді. Зображення на екрані почало згасати. І останнє, що я побачив на відеофоні, був зникаючий Ігреков, на обличчі якого все ще блукала таємнича усмішка…

До космопункту я прибув хвилина в хвилину. Містечко астронавігаторів жило своїм звичним життям. Час від часу небосхил прорізали вогненні шлейфи міжзоряних кораблів. Розжарене повітря гриміло в дюзах зорельотів, що поверталися на Землю з близького космосу. З шаленим ревінням в небо поринали кораблі човникового типу, що зовні нагадували великих металевих птахів — видовжений дзьоб, розпростерті крила — кораблі найдосконалішої конструкції, що поєднували в собі всі переваги літаків і космічних апаратів.

Біля трапу одного такого корабля я знайшов все шановне товариство. Ігреков, дійсно, не жартував. На ньолу була похідна форма, в руках він тримав валізу, мов і справді зібрався на прогулянку. Поруч з професором, загадково усміхаючись, стояла Наталя. її очі виблискували передчуттям швидкого сюрпризу.

І, нарешті, капітан Савіров. Він сидів на сходинках трапу, вдягнений, мов справжній морський вовк. Кашкет із темним козирком і кітель завжди робили його схожим на морського першопрохідця. Але, що вразило мене зараз, так це його смугастий тільник. Справжній тільник, який колись вдягали матроси!

— До чого цей маскарад? — іронічно поцікавився я, привітавши друзів.

Професор і капітан по-змовницькому перезирнулися.

“Ну, що ж, — образливо подумав я, — коли це розиграш, то першого квітня професор не обійдеться традиційним: “У вас спина біла”,— вже я пожартую з ним у космічних масштабах”.

— Отже, час! — скомандував Ігреков і рушив по трапу. “Не вистачало тільки сказати — свистати всіх нагору!” — усміхнувся я. І що це за бажання дорослих людей бавитись у таємничість…

А втім, мені лишалося тільки чекати. Я зручно вмостився біля вікна корабля, підперти рукою щоку. Я міркував, як краще розіграти Ігрекова. Та нічого путнього на думку не спадало. Можливо, тому, що краєм ока все ж таки спостерігав за моїми супутниками. Адже в глибині душі сподівався, що яким-небудь необережним рухом чи словом вони обов’язково викажуть свої таємні наміри.