Микола Дашкієв - “Галатея”

“Вугілля захворіло!” — як часто я згадував ці слова мого пращура!

Вступаючи до інституту, я мав стати фахівцем підземної газифікації. Але тут переді мною виникло прекрасне завдання: дослідити, чи немає часом і справді бактерій, здатних перетворювати вугілля на нафту?

У цій думці нічого неприродного не було. Існують же сіркобактерії, які, перероблюючи хімічні сполуки, виділяють чисту сірку? Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще древньослов’янські металурги, виникла й виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних залізобактерій. Є бактерії, що живуть у кип’ятку, і такі, для яких непотрібне повітря. Тисячі й тисячі видів мікробів є на Землі, а мікробіологи відкривають усе нові й нові.

Все це я знав з книжок. А от щодо бактерій, які могли б живитись вугіллям, — ніде нічого не читав.

Саме шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці медичного інституту, я й познайомився з Анатолієм Вовчиком, — тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився проблемою і запропонував свою допомогу.

Я не зношу медицини, і мене аж нудить від самого запаху йодоформу, але побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Я визубрив найменування сотень видів мікроорганізмів, навчився готувати препарати, слухняно розтинав дохлих пацюків, прослухав спецкурс у медичному інституті і склав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг.

І от після такої підготовки ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.

Перш за все ми подалися в Олександрівку. Але шахти там уже не було: вугілля вичерпалося і її затопило під час громадянської війни. Зате ми відшукали дідуся, який пам’ятав історію, що трапилась на шахті майже півстоліття тому. Він теж сказав: “Вугілля захворіло”.

Однак встановити наявність хвороби — замало. Треба відшукати ще й її збудника.

Оту “бацилу карбонату”, як я назвав вугільного мікроба ще задовго до його відкриття, ми шукали в Олександрівці аж два місяці — майже всі канікули!

Ми викопували з породи шматки вугілля, які лежали там десятиріччя, вивчали під мікроскопом, розтирали в порошок, додавали води та солей, жадібно зазираючи в пробірки, чи не з’являться часом масні плями на поверхні рідини… Ні, їх не було.

Ми пробували змінювати температуру й тиск, будували прилади надзвичайно оригінальні за ідеєю — та неймовірно незграбні на вигляд. Ці прилади старанно оббризкували нас кислотами і мастилом, ошпарювали парою, а подеколи навіть розривалися, але жодної краплини нафти нам не дали.

Засмучені, і все ж повні віри в “бацилу карбонату”, ми вирішили припинити дослідження в Олександрівці, а наступного літа перебратися на сусідню шахту.

І знову нас спіткала невдача, та ми не втрачали надії. Чотири роки ми з Анатолієм мандрували по вугільних басейнах країни, цікавились тільки найгіршим, найнестійкішим вугіллям, вишукували його вади — і люди часом поглядали на нас з підозрою.

Запал мого друга поступово спадав. Я вже бачив, що Анатолій ладен зрадити “бацилу карбонату”. І я не помилився.

— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа, через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона, через тебе я відмовився асистувати професорові Кляпіну. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.

Ми попрощалися стримано. Я був глибоко ображений: назвати “бацилу карбонату” клятою! Чудову, загадкову, невідому бацилу!.. Він міняє її на якогось мізерного вібріона, що його кожен студент знає, мов облупленого!.. Гаразд, гаразд, — я таки доведу справу до кінця!

Прикро було в мене на душі, коли я зайшов у наш “геологічний музей” — в комірчину, яку відвоював у матері для зберігання зразків вугілля з усіх басейнів країни. Спочатку ми з Анатолієм підтримували в “музеї” бездоганний лад: на кожен експонат наклеювали табличку з зазначенням, де, коли його було знайдено; кожен сорт вугілля розташовувався окремо. Згодом експонатів стало так багато, що наш “музей” перетворився на звичайне вуглесховище. Зараз я оглядав його востаннє: хай мати використовує вугілля за призначенням — буде чим топити місяців зо два.

Шматок по шматку перебирав я свою колекцію, марно намагаючись поновити в душі світле піднесення першого періоду наших шукань. Тоді здавалося: ще одне зусилля, ще один експеримент — і буде зроблено чудесне відкриття. Тоді кожен новий зразок вугілля був для нас прекрасною загадкою, і ми з Анатолієм не спали й не їли, аби тільки дослідити якнайшвидше…