Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

— Заходьте, Сергію Михайловичу, заходьте!.. Знайомтесь: моя дочка, Наталка.

— Ми вже познайомилися, Романе Гнатовичу, — дипломатично відповів Сергій.

— То й гаразд. Наталко, кави гостеві, та найміцнішої! А мені отого клятого пійла, хай йому грець!

Старий напівлежав у ліжкові, обкладений подушками, — маленький і сухорлявий. Вигляд у нього був кепський, але він намагався триматися бадьоро.

— Ну, доповідайте, що там сталося за два дні моєї відсутності. Які ще неприємності звалилися на нас з вами?.. Не хитруйте, говоріть про все прямо.

— Затишшя, Романе Гнатовичу.

— Перед бурею?

— Слідство триває. Так сказав сьогодні наш спільний знайомий. І порадив мені поїхати кудись відпочити.

— Що ж, треба — так треба. Справді, зараз ви навряд чи зумієте зробити хоч щось варте уваги… Але як же нам бути з отими нещасними “кожухами”? Слово честі, і засинаю, і прокидаюся з думками про них.

— А ви не знаєте, Романе Гнатовичу, як ідуть справи у харків’ян? Адже їхня група хвалилася успіхами.

— Уже не хваляться. І ленінградці теж. Щиро кажучи, мені останнім часом починає видаватися, що ця проблема взагалі не розв’язується на нинішньому рівні науки. Або ж потребує досліджень у зовсім іншому, незнаному досі напрямку… Ви ото, мабуть, зненавиділи мене, коли я відмовлявся дати вам інженера-лаборанта. То зараз признаюсь: робив я це навмисне. Коли б ви одержали навіть десять помічників, нічого не змінилося б. Потрібно було інше: щоб ви, бодай ціною надлюдської перенапруги, бодай хоч від злості на мене, мобілізували всі свої творчі зусилля, підійшли до таємниці з іншого боку, вхопилися б хоч за хвостик її. Адже всім відомо, — а мені насамперед, — що ви одержали неймовірно складне завдання, і ніхто допомогти вам не може. Навпаки, нового слова чекають від вас. А коли воно буде вимовлене — тоді вже можна скликати й “симпозіум цікавих дурників”, який вам так припав до смаку.

Ні, професор Хмара таки починав подобатися Сергієві дедалі дужче. Звісно, отой його “педагогічний експеримент” був жорстокуватий, але кінець кінцем мета виправдувала засоби. Старий має рацію: навіть одержавши десять помічників, завідувач лабораторії надвогнетривів Альошин і далі довбав би собі шурф наосліп, — тільки й того, що на-гора викидалося б більше пустої породи. То виходить, знову треба робити ставку на обдарованого одинака?.. А як же працюють космоградці?

Він поділився своїми сумнівами з Хмарою. Старий вмить зрозумів навіть підтекст.

— Любий Сергію Михайловичу, що пасує кумові — то кумі не личить. Ви змішуєте воєдино питання стратегії і тактики в науці. Так, найгеніальніший полководець — ніщо без хоробрих, дисциплінованих солдатів. Але й армія без полководця, як правило, перемогти ворога не може. Віталій Федорович завжди прибіднюється: це, власне, він висуває всі оті неймовірно сміливі проекти, на які ви посилалися. А виконує їх дуже здібний, монолітний колектив… Хотілося б, щоб і в нас було так. Але… — він скрушно розвів руками, посміхнувся невесело. — Але щось я не вмію знайти з вами, молодими, спільної мови.

— Уже знаходите, — пожартував Альошин. — Один з них, найупертіший, засвідчує вам свою пошану.

— Ну, ясно ж, ясно! Адже інженера-лаборанта таки викрутив!

— Кота в мішку! Досі в очі не бачив того інженера-лаборанта.

— Незабаром буде, Сергію Михайловичу. З свіженьким, ще теплим дипломчиком. З відзнакою.

— Он як!

— От бачите, скористалися з моєї до вас прихильності, та й вибрали найкращого.

Розмова поступово переходила на інші рейки, ставала вільнішою і легшою, втрачала інтонації офіційності. Старий почав розповідати різні цікавинки з часів своєї юності, намагався залучити до бесіди і дочку, але та не виявляла ніякої активності.

— Сергію Михайловичу, у вас діти є? — несподівано запитав він, лукаво посміхаючись.

— Навіть дружини ще немає.

— Буде. Це — неминуче лихо. А от ще перед шлюбом заздалегідь домовляйтесь з нею про сина, а не про дочку… Це про тебе, Наталко, про тебе мова!.. Оце як бачите, Сергію Михайловичу: з дитинства торочу їй, що скловарна справа — найкраща в світі. А результат? Коли малою була — слухала мої проповіді уважно. Підросла — прикивувала головою, терпляче очікуючи на мить, щоб вирватися від мене та й гайнути до балетної студії. А тепер, бач, і слухати не хоче. Зате я… Наталко, одвернись!.. Зате я охоче слухаю її, коли вона грає якогось там інженера-новатора. Далебі, вдає з себе такого фахівця, що навіть я, її власний батько, ладен повірити, що вона здатна розрізнити зубчатку від зубила.