Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

Вже першого дня слідства було визначено з беззаперечною певністю, що стеля над лабораторією Альошина не має — і не мала ніяких підозрілих отворів, а багаторічний шар пилу на горищі над нею тільки де-не-де помережено слідами пацюків та котів. Зі слуховим вікном справа була гірша: цілий ряд прикмет свідчив, що тією лазівкою до інститутського приміщення хтось користався часто. Але загалом констатація цих фактів користі не дала, бо таємниця лишалася таємницею.

Звичайно ж, за таких умов не сконцентруєш уваги на чисто науковій проблемі, од якої вже й так голова паморочиться. Глухий кут, у який потрапив Альошин з своїми дослідженнями, зараз перетворився на суцільну стіну, що оточувала його з усіх боків: творча уява ковзала по поверхні фактів, не здатна заглибитися в них. Дослід за дослідом зазнавав незмінної невдачі. А тут ще знову почалися несподіванки.

Професор Хмара одержав наступну анонімку, в якій стверджувалось, що завідувач лабораторії надвогнетривів кандидат технічних наук Альошин С.М. за десять тисяч доларів продав представникові американського концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктору Гешке технологічні секрети виготовлення кристамуліту. Гроші на ім’я Альошина покладено в Цюріхський банк “Швейцеріше кредитанштальт”. Як підтвердження обвинувачення, додавалася фотокопія записки Альошина до доктора Гешке з запрошенням до лабораторії та чернетка телеграми доктора Гешке на адресу Альошина: “ПОКИДАЮЧИ ВАШЕ ЧУДЕСНЕ МІСТО, ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ ЗРОБЛЕНЕ ДЛЯ МЕНЕ. З РАДІСТЮ ВІТАТИМУ ВАС У АМЕРИЦІ”.

Ці закиди були такі безпідставні та дурні, що Сергій тільки посміхнувся, познайомившись із ними. Але директор був настроєний значно серйозніше. Оця настирливість намагань будь-якою ціною дискредитувати завідувача спеціальної лабораторії свідчила про акцію заздалегідь сплановану, а надмірна обізнаність шантажистів наштовхувала на думку, що тут діє ціла група.

Коли директор висловив таке припущення, Сергій знизав плечима!

— Але в ім’я чого? Що я за персона така?

— В ім’я чого?.. — Хмара покрутив млинка пальцями складених перед грудьми рук. — Як не дивно, проте оця підвищена цікавість до вашої особи мене з одного боку радує… Не робіть великих очей, Сергію Михайловичу. Запевняю: будь ви абсолютним нездарою та не створіть ви кристамуліту — анонімок на вас не було б.

— Отже, всьому виною заздрість?

— Значно гірше: холодний розрахунок з кінцевою метою — вивести з ладу обдарованого вченого і загальмувати його дослідження. — Хмара підхопився з місця, забігав по кабінету. — Почну знов тієї ж — про пильність та про вороже оточення. Знаєте, яку інструкцію дало Центральне розвідувальне управління Америки своїм агентам щодо нашої країни? Ніяких диверсій, ніяких терористичних актів: вони не стільки шкодять народові, скільки мобілізують його, їм доручається інше: докладати всіх зусиль, аби дискредитувати найпорядніших і найталановитіших і максимально підтримувати і просувати підлих пустодзвонів. Розумієте?

— Так.

Ні, старий таки розумний з біса! Ота його настирливість і надмірна вимогливість, якщо зазирнути глибше, зовсім не рецидив застарілих методів керування, а приклад для молоді: адже останнім часом ми справді надто легковажимо питанням про капіталістичне оточення.

— Ідіть, Сергію Михайловичу, працюйте. Тільки, прошу, будьте дуже й дуже обачні в усьому. Видається мені, що неприємні сюрпризи для нас з вами ще не вичерпалися.

Його слова були співзвучні з “пророцтвом” Кет. В ньому крізь жартівливу форму виступала виразна засторога: виїжджайте з Києва і якнайшвидше. Цілком можливо, маючи справу з кодлом напівлегальних шпигунів дипломатичного світу, Кет дізналася про якусь заплановану акцію. Але навіщо треба виїздити? Тому, що потенціальна небезпека чимось пов’язана з роботою?

І знову Сергій зупинився у дверях лабораторії, намагаючись побачити її оком сторонньої людини.

К-генератор, пневматичний прес, кульовий млин, антитермічні скафандри в шафі, “цвіркун” біля неї. Все настільки звичне, що важко уявити навіть інше розташування цих предметів. Відоме призначення і можливості кожного з них, незнаних рис і прикмет не знайти.

— Сергію Михайловичу, нещодавно дзвонили з Жовтневої лікарні. Просять, щоб ви неодмінно і якнайшвидше прийшли до хірургічного відділу. Вас дуже хоче бачити хворий Марченко.

— Який ще Марченко?! — знизав плечима Сергій. — Навіть не чув про такого.