Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

— А книжки, вистави, лекції?

— Ой, не кажіть! Саме книжки та вистави й роз’ятрюють мені душу. Читаю чи дивлюсь, та й думаю: ось люди живуть великими пристрастями, героїчними пориваннями, а ти — жалюгідна дрібна істота, не здатна ні на що!.. А зазирнеш на лекцію в клубі — який-небудь “очкарик” доводить, що бога не існує. Або районний “комсомольський бог” торочить про перевиконання виробничих планів… Нудота!

— Та-а-ак… — Сергій навіть не знав, що сказати цьому хлопцеві. І шкода було його, і наростала злість проти нього. Теж мені Гамлет мікрорайонного масштабу! Бач, подавай йому місце в житті, та ще й не будь-яке, а чільне! Нижче як на журналіста чи на космонавта він не погодиться!.. Але ні, треба стримати роздратування: хлопчина загалом непоганий, і оця розмова, справді, може мати для нього велике значення.

— Вітю, ти правий тільки в тому, що хочеш знайти своє місце в житті. Та шукаєш ти його не там, де слід. Ти — даруй! — ще по-дитячому тягнешся до псевдоромантики. Для дореволюційних гімназистів це були прерії з мустангами, для нинішніх школярів — космічний простір з ракетами. А ніхто не думає про те, що мустангів треба приручити, а ракети — побудувати. То хто ж це робить?.. Є інша, справжня романтика, романтика прози. Романтика роботи вченого, конструктора, будівника… Чому ж ти не прагнеш її, досяжної?

— Не можу я! — мало не простогнав хлопець. — Ну от скажіть: невже ви в свої сімнадцять літ отак розсудливо й холодно вирішили стати фахівцем цегельної справи?! Невже ви ніколи не мріяли?!

Сергій посміхнувся, поплескав хлопця по плечу:

— Вітю, я й починав з мрії! З мрії про чудесні кришталеві дороги… — він поглянув на годинник, похитав головою. — Пізно вже, та все ж перекажу тобі історію, яка визначила сенс мого життя. її розповів мені мій дід. Давно. Ще коли тебе й на світі не було.

Літ двісті тому панував на Правобережній Україні ясновельможний шляхтич, граф Ліщинський. Моцний був пан і дуже-дуже шляхетний! Мав усього він досить: і землі, і кріпаків, і грошей. А вже гонору було в нього стільки, що на десятьох вистачило б, та ще й одинадцятому лишилося. Отож і задумав пан Ліщинський перебудувати свій найфайніший маєток Ліщинівку так, щоб самому Радзівіллу носа втерти! Намірився пан закласти парк з гротами та альтанками, теплицю з заморськими рослинами, озера з водоспадами та водограями. А посередині щоб мармуровий палац звівся, кришталем та мозаїкою скрізь прикрашений… Такого забажала панна Ядвіга, наречена графа Ліщинського, і було в пана досить награбованого предками золота, аби виконати її забаганки.

Із Варшави, Санкт-Петербурга, Відня, Парижа, Лондона виписував пан до Ліщинівки найвправніших майстрів, платив їм шалені гроші, аби тільки вигадували найкрасивіші та найдивовижніші штуки. І не відав пан, що не треба далеко ходити, що серед його власних кріпаків є чимало людей з золотими руками та світлими головами.

Вже невідомо, як до графа Ліщинського потрапив Іван Чумак. Чи купив його пан, чи виміняв, — одне слово, з’явився в маєтку вродливий чорновусий парубок, майстер на всі руки. Робив Іван і вітряки на вигляд незвичайні, і фігури саморушні, і машини вогнедишні. Отож і приставили його навчатися до німця-майстра в гуту — невеликий склоробний заводик шляхетного пана Ліщинського.

Каторжна то була праця! З ранку до пізньої ночі видимав Іван “халяви” — такі собі скляні сулії. Розрізали потім ці “халяви”, випростували та розгладжували, і виходило з кожної по величенькій шибці. Хоч і неміцне та тьмянкувате було оте скло, та все ж віконне! А от як робилося воно, якого зілля та коли саме додавати в шихту — невідомо, бо пильнував німець таємниць своїх, мов ока.

Працює собі Іван Чумак, та знай на вус мотає все, що вздріє. Ночами чи там у неділю пробував порпатися біля печі, тільки перепадало йому дуже, коли помічали. Майстер-німець вдачі був крутої й лютої, смертним боєм бив робочих людей. То й довелося йому кінець кінцем скупатися в розплавленому склі. Як воно там сталося — ніхто не знав. Але пан Ліщинський не побивався, бо не треба було сплачувати німцеві заборговане жалування. А до того ж переказали панові, що Іван Чумак нахвалявся зварити скло не гірше за німецьке.

Викликав його пан і наказав:

— Вари!.. Зумієш — майстром у мене будеш.

І зварив Іван скло. Пробували те скло і на окріп, і на кваси та луги, і на кам’яні горішки, — товсте воно було, міцне й прозоре, — точнісінько як венеційське. Навчився з нього Іван вази виливати — гарні такі, що аж сяють! Пробував і дзеркала робити, але не втнув.