Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

— Та звичайно ж, Романе Гнатовичу!.. — Сергій був збентежений щирим запалом професора. — Тільки, мабуть, ви не враховуєте, що… Що зараз інший час, інші люди.

— От-от! — жваво підхопив старий. — Пам’ятаю, з якою зневажливою вищістю ви вчора виправили мене: мовляв, не наказ, а завдання! І подумали при цьому, звісно: “Солдафон! Звик наказувати!” Чи не так?

— Так, Романе Гнатовичу.

— Гм… Прикро чути, але сказано в очі!.. То скажу вам теж правду: я звик не наказувати, а скорятися наказам. Наказам партії та Вітчизни. Вони для мене священні. Прошу повірити, кажу це вам не для красного слівця.

— Та хто ж вам не вірить, Романе Гнатовичу!.. Але… Ой, та як ви не розумієте, що…

Сергій затнувся. Потрібна була чітка, лаконічна фраза, яка вмістила б у собі точну характеристику покоління, що заступає на зміну ветеранам, а замість неї на язик просилися виправдання та запевнення.

— Гаразд, Сергію Михайловичу. Ідіть.

Весь день було неприємно Сергієві Альошину після тієї розмови. Звичайно, він тепер набагато краще розумів професора Хмару і вже не закидав йому солдафонства. Але протиставлення молоді двох різних епох ображало й дратувало. Старим завжди видається, що навіть цукор у дні їхньої молодості був солодший!.. Хай справді двом радянським інженерам під час навчання в “Карл-Цейс-штіфтунг” доводилося спати по дві—три години на добу. Але ж це тільки тому, що вони половину часу витрачали на вивчення мови! Сергій Альошин, скажімо, вільно володіє німецькою, англійською, французькою; виходить, йому вистачило б працювати звичайний робочий день. Професор Хмара не сказав, що, виїжджаючи на навчання до Німеччини, він тільки номінально звався інженером, бо мав хіба що рівень знань пересічного німецького техніка. А Сергій Альошин, скажімо, готуючи кандидатську дисертацію, був мимохіть змушений досконало засвоїти найновітніші досягнення науки в своїй галузі. То виходить, для подальшого просування вперед йому вистачить працювати ще вдвічі менше, тобто чотири години на добу?.. А він працює по дванадцять, а то й по п’ятнадцять; джинсів не носить, гітари не має, твісту не танцює, до ресторанів не зазирає… і все одно мусить вислухувати обвинувачення в байдужості, — та ще й “міщанській”! — у відсутності світлих мрій та дерзновенних прагнень!

Ці міркування знову ж таки скидалися на виправдання ображеного підлітка перед упередженою, певною власної непогрішимості людиною. Говори чи не говори — що ті слова?! Правоту доводять ділами. От і доводь. Покажи всім, що здатний створити вогнетрив для космічних ракет, працюючи не більш як вісім годин на добу! Можеш навіть надіти латані джинси та запустити попівську бороду — буде ще ефектніше!

Сергій глузував з самого себе, але настрій не кращав, а гіршав. Який там восьмигодинний робочий день! Сюди-туди, та ось уже й сутеніє. А нічого не зроблено. Нічогісінько!

— Петре Івановичу, кінчайте… Ні, ні — додому, додому!.. А я засяду за реферат до майбутнього конгресу, — хай вони луснуть обидва!

Однак і реферат посувався туго; Сергій не так писав, як перекреслював, аж доки похопився: дванадцята!

Проти свого звичаю, сьогодні по дорозі додому він не згадував про інститут. Не було під чим підбивати баланс, дебет з кредитом не сходився: одержана кількість вражень значно перевищувала суму зроблених висновків. Сергій навмисне уникав спогадів про бесіду з директором, аби осмислити її в спокійнішому стані, коли розвіється почуття незаслугованої образи. Однак йому мимохіть довелося повести далі оту недокінчену, по суті, дискусію, та ще й дуже дивним чином.

Він наближався до пам’ятної з позавчорашнього дня алеї в парку, коли це з лави підвівся і став, чекаючи на нього, якийсь чоловік. Сергій упізнав: один з грабіжників, — той, що просився. Невже знову полізе з ножем?

Підійшовши ближче, запитав глузливо:

— А де інші? В засідці?

— Та ні… — хлопець був збентежений. — Я один… І я оце на вас уже другий вечір нетерпляче чекаю.

— Щоб ніж повернув?.. Викинув я його, хлопче.

— Та ні… В мене — інше… Мені поговорити з вами треба… Дуже треба!

Сергій глянув на годинник, почухав потилицю:

— Ну, гаразд. Тільки не довго, хлопче. Втомився я, а завтра напружений робочий день.

— Та я знаю, — шанобливо сказав хлопець. — Ви раніше дванадцятої додому не повертаєтесь. А на роботу — о пів на дев’яту.

— А звідки ж це ти знаєш? — здивувався Альошин.

— Та ми ж повсякчас у цьому парку огинаємося. Знаємо всіх: і своїх і чужих.