Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

— Ого, та ти мрійник, мій хлопчику! І як же ти думаєш впливати на оті точки?

— Ще не знаю. Очевидно, вибухами.

— Добре. А ти впевнений, що такі точки є?

— Можуть бути. Адже ви знаєте, яка складна земна кора… Щось подібне до листкового пирога. Є в цього пирога тверда кірка, на якій ми живемо. Є і начинка — вогненно-в’язка магма. Тверда кірка не скрізь однакова. Є в ній тріщини і порожнечі. Виникли вони, найпевніше, внаслідок обертання Землі. Коли такі тріщини — їх у нас називають розломами — доходять до поверхні вогненної магми, вона фонтанує, пробиваючись назовні, й холоне там, утворюючи острови і гори. До тріщини течуть нові й нові потоки із сусідніх ділянок і впадають у неї. Поверхня магми знижується, і разом з нею опускаються ділянки твердої земної кори, які плавають по ній. Опускаються материки й гори, а море заливає їх. На місці гір гуляють морські хвилі, на місці моря височать гори… Якщо такі тріщини утворити штучно, за розрахунками, то геосинкліналь почне діяти за бажанням людини.

— І таку геосинкліналь можна утворити в будь-якій точці земної кулі?

— Не знаю. Мабуть, ні. А може… Не знаю.

— Та-а-ак. Що ж тобі сказати? Фантазуєш, мій хлопчику. Це непогано, звичайно. Але… Чи існують ці точки? Мене бере сумнів. Чи не здається тобі, що ти покладеш усе життя, але так і не знайдеш їх? Як я. Адже ти знаєш.

Віктор знав.

Десять років борознив океанолог Мортон глибоководні западини.

Десять років шукав він морського змія.

Аварія прикувала корабель до дна. Шлях на поверхню лежав через торпедний апарат. Четверо покинули батискаф у торпедах. На борту лишилося двоє. Мортон і його помічник. Один із них повинен був сісти в торпеду, а другий — залишитись на борту, щоб випустити цю торпеду, бо автоматика відмовила. Мортон не любив згадувати цього епізоду. Розповів помічник. Задихаючись від нестачі кисню, двоє в батискафі запекло боролися один з одним, боролися при тьмяному аварійному світлі. За місце… в батискафі. Переміг Мортон. Він упхнув оглушеного помічника в торпеду й запустив апарат. А сам лишився. Дві доби просидів, прислухаючись до могильної тиші, економлячи кожен ковток повітря. Його врятували. Але після цього він уже ніколи не зміг опускатись на великі глибини. Читав лекції, вирощував троянди і виховував племінника Віктора, батьки якого загинули в авіакатастрофі.

— Отак, мій хлопчику. Ти готовий до невдач? — запитав Мортон.

— Готовий, — уперто труснув головою Віктор.

На четвертому курсі Віктор видрукував кілька статей. Про нього заговорили. Його запрошували на кафедру палеонтології, але він одмовився і практику відбув на зубожілій вулканологічній станції у Мексіці.

На цей час Віктор подружився з Віллі, чим неабияк здивував професора Мортона і друзів по коледжу.

Високий, худорлявий, завжди усміхнений блондин, Віллі приходив на заняття дуже рідко. Він був багатий і міг не турбуватися про своє майбутнє. Спорт, пікніки, мандрівки наповнювали все його життя. Невтомний танцюрист, чудовий оповідач, він був, як то кажуть, душею товариства. І тому дивно було бачити, як Віллі годинами слухав хвилюючу мову Віктора, що ділився з ним своїми планами, теоріями, висновками.

Відразу ж після захисту диплома Віктор приїхав до Мортона.

— Поздоров мене, дядю, — оголосив він, — я працюватиму у Віллі-старшого. Вони дають мені апаратуру й фінанси.

— Стривай-стривай. Як мені відомо, Віллі-старший — директор міжнародного хімічного концерну. Навіщо йому геологія?

— Ти не чув про останні роботи росіян? Вони розбурюють вулкани, і ті віддають їм свою енергію й хімічну сировину повільно, поступово, роками, без вибухів і катастроф. А я викличу до життя сотні нових вулканів. Вони завалять землю сировиною і корисними копалинами. Кислоти, метали, луги, мінеральні води. Все є в магматичному океані. І не треба копати шахт, бурити свердловин.

— Ну-ну. Працюй. Не впевнений, правда, що твій батько схвалив би твій вибір. Надто вже усе це фантастично.

І потяглися експедиції.

Знову й знову схилявся Віктор над екраном “підземного ока”.

Миготіли шари різноколірної глини, вапняків. Під ними лежали рожеві й сірі граніти, матово виблискували чорні базальти. А нижче світилася поверхня вогненної магми. Вона вирувала, гойдалася, підмиваючи розпечені підніжжя базальтових скель, і ті танули, осідаючи до глибин вогняного океану. Фонтани полум’я, оповиті парою, били в гігантські порожнини, пробивались у шари піску й глини, застигаючи там химерними кам’яними фігурами.