Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

Старий попрямував до єдиного тут двоповерхового будинку, складеного з пластикових блоків. Ми — за ним.

— Поглянь! — штовхнув мене Микола.

Я й сам уже бачив на зеленому тлі будинку неонові світло-фіолетові літери: “ГОТЕЛЬ”. Поряд стояв чорний обеліск, зроблений, мабуть, із венеріанського базальту. На ньому золотом горіли якісь літери.

“ЯРОШЕНКО СПИРИДОН МАКСИМОМОВИЧ. ТРАГІЧНО ЗАГИНУВ ПІД ЧАС КОЛОНІЗАЦІЇ ВЕНЕРИ”, —прочитав я, коли ми підійшли ближче.

— Я тобі писав про це, — промовив старий. — В аварію попав. На цьому ж місці. Заганяв у грунт залізобетонні палі, на яких тепер тримається наш акваріум. Тоді саме почав діяти вулкан, і під електробабою рухнула поверхня. Спиридона Максимовича придавило кількатонною бабою… З тих пір загинуло ще двоє наших. Ми поставили в тих місцях обеліски.

— А де зараз професор Чорненко? — запитав Ванжа.

— О, він працює на буровій! На самому венеріанському полюсі.

Дід якийсь час затримав погляд на мені. І хоч у його штучних очах не було й краплини думки, я знав, про що він думає. “Як бачиш, внуче, ми не “старі гальма”.

Тато й мама Волошини зібрались у Гімалаї на світову першість із польотів на дельтапланах. Вони трішки посварилися через Генку.

— Ні, ні й ні! — заявила мама тоном, який не приймає заперечень. — Дитина тільки-тільки очуняла від ангіни — зміна клімату може їй нашкодити.

— Розумієш, друже, доведеться тобі посидіти вдома. Будь мужчиною, — співчутливо сказав тато Генці, що пхикав.

Тато довго вмовляв засмученого сина, потім подзвонив по відеофону в бюро добрих послуг. М’яко засвітилася і щезла стіна, поступившись місцем просторій залі, по якій линула вдалечінь дзвінка порожнеча. Миловидна дівчина в золотистій сукні з’явилася між столом і книжковою полицею. Вона уважно вислухала тата й спробувала пом’якшити відмову ввічливою усмішкою:

— На жаль, ми не зможемо вчасно виконати вашого замовлення. Сьогодні у нас величезний попит на няньок.

Тато розгублено подивився на маму, мама на тата.

У цей час із глибини зали вийшов чоловік з діловим заклопотаним обличчям — мабуть, начальник дівчини — в кімнаті пролунав його голос — впевнений красивий баритон:

— Наш девіз: жодної відмови клієнту. Вашу заяву на няню ми постараємось виконати. Ставлю на контроль ваш викличний блок.

Тато подякував люб’язному службовцеві, мама подарувала йому чарівну усмішку — усе владналося якнайкраще.

Генці, який дуже втомився за день, захотілося спати, він ліг і відразу ж заснув. Він навіть не поворухнувся, коли на світанку мама торкнулася губами його пухлої щоки. Подружжя Волошиних сіло в променеліт, і схожий на перевернуте блюдце літальний апарат по магнітному променю полинув у забарвлене світанковою зорею небо.

Генка прокинувся і кілька хвилин лежав у солодкій напівдрімоті, дивлячись, як у віконце пробиваються косі сонячні промені. Потім його погляд упав на коробочку викличного блока, він згадав учорашні вмовляння і свої сльози, скривив губи, збираючись заплакати, але передумав. Зелена лампочка блоку світилась привабливим котячим вічком. Що цього разу пришлють йому з бюро добрих послуг?.. Можливо, крокодила Тошку, який уміє говорити? Тошка геть як справжній, з ним можна гратися, складати з кубиків будинки — Тошка швидко схоплює будівельну премудрість, смішно розтуляє рота, всіяного тьмяними пластиковими зубами, — якщо просунути долоньку йому в пащу, Тошка завмирає і не рухається доти, доки не витягнеш руки. Ще на Тошці можна їздити верхи і плавати в басейні, тримаючись за пухирчастий тремтячий хвіст. А може, сьогодні на нього чекає схожий на вчителя кібер, з яким можна зітнутися в шахи або хрестики-нулики і дістати відповідь на будь-яке запитання? Кібер добрий і все на світі знає, але з ним таки нуднувато. Він слідкуватиме за Генкою неприродно витріщеними голубими очима, ходитиме за ним, мов тінь, раз у раз нагадуючи рипучим голосом: “Не їж немитих фруктів — може заболіти живіт… Не дригай під столом ногами — це погана звичка”.

Генці обридло лежати в постелі, він потягся до блока виклику і натиснув на кнопку. Тієї ж миті до кімнати впливла дівчина в золотистій сукні й привітно сказала:

— Доброго ранку, Гено!.. Ми прийняли твій виклик. Зараз пришлемо тобі няню.

Через чверть години Генка виглянув у вікно — до будинку під’їхав електромобіль. Із нього вийшла маленька бабуся у білій хустині. Це була прадавня модель — зараз таких не виготовляли, напевно, в бюро добрих послуг не знайшлося нічого новішого.