Ігор Росоховатський - Ризиконавти

— Але… е-е… Вікторе Артуровичу, — нещасний, побитий Фелікс Юрійович навіть переплутав ім’я по-батькові Багрія. — Ви говорили… усе можна перевести назад, у можливість, чи так? А за можливість же не судять… га, так? — їв очах його світиться така надія відкрутитись, яка для чоловіка навіть непристойна.

— А ви одержите вщерть за той літак, — бридливо відповідає Багрій і відвертається. Бекасов швидким кроком направляється до виходу.

— Куди ви, Іване Володимировичу? — гукає йому шеф.

Той зупиняється, дивиться на нього з подивом (ну, не звикла людина до таких запитань), потім згадує про свою підлеглість.

— До рації.

— Навіщо?

— Дати розпорядження по всіх аеродромах, щоб жоден літак не випускали в повітря без перевірки гвинтів… Невже не зрозуміло!

— Не треба вам віддавати таке розпорядження, Іване Володимировичу, — м’яко каже Багрій. — Ви уже віддали його. Одинадцять місяців тому.

— Навіть?! — обличчя генерального конструктора виражає водночас і сарказм, і розчуленість.

— Атож, саме так. Ваша робота тут скінчилась, починається наша. Тому, як старший і найшанованійший тут, подайте, будь ласка, приклад іншим: прийміть ін’єкцію… Федоре! — підвищує голос Артур Вікторович. До намету входить наш технік-санітар Федько, дебелий брюнет із буркотливим обличчям; він у халаті, в руці валізка-“дипломат”. — Це присипляючий засіб. Потім ви всі будете доставлені по своїх місцях.

Бекасов піднімає темні брови, розводить руками, виражаючи покірливість долі.

Федько розкриває свій “дипломат”, викладає вісім наповнених жовтою рідиною шприців, вату, слоїк із спиртом, звертається до всіх і ні до кого густим голосом:

— Прошу закотити правий рукав.

— Ходім! — торкає мене за плече Багрій.

Ми виходимо з шатра. Присипання учасників і доставка їх по місцях — справа техніки і наших техніків. А в нас своє: закид.

— Відчуваєш, як я тебе навантажую: і він-бо, Бекасов, про все розпорядився, і в інших літакі в нема таких рисок на гвинтах, і ця катастрофі — все на тобі. Все залежить від повідомлення, яке ти понесеш зараз в минуле. Так що про старт ти зайво турбувався. Стартуєш, як поштовий голуб, з першої спроби! Думати треба про інше…

Зараз пів на першу; чотири з половиною години від моменту падіння БК-22. Небо в білих хмарах, погода цілком льотна — так що в аеропорту, де чекають на літак, оголосили про затримку рейсу не через погодні умови, а за технічними причинами. Так воно взагалі і є, цю причину мені й треба усунути.

Я уже віддав технікам відеомаг; вони там перемотують, нашвидкуруч проглядають, монтують разом із іншим зняте мною для прокручування в камері. Я вже проковтнув перші пігулки петойля: від цього будь-який звук — і голос Багрія, і шелест трави під вітром — здається ревербуючим, а зорові враження в очах затримуються куди довше, ніж я дивлюсь на предмет, накладаються один на один післясвіченнями… Ми з Артуричем проходжаємося по межі та над круче ю. Він мене накачує:

— …Про специфіку далекого закиду. Ненамарне я тебе налаштовував на загальність і відстороненість: ти підеш у минуле по глибинах своєї пам’яті, по самих глибинах свідомості. Прислухайся до плину часу, збагни його: усе, що ти відчуваєш звичайно, — від ударів серця до турбот, від блиску сонця до подиху вітру, — лиш неоднорідності єдиного потоку, поверхневе хвилювання, а не ясна глибина його. Проникайся ж цією загальною ясністю, почуттям суті, бо ж ти підеш там, де є пам’ять, та нема про що пам’ятати, є думка, та нема про що думати, є розуміння, та нема понять. У ближчих закидах цього майже немає, старт змикається з фінішем — а в такому, як зараз, інакше не пройти. І треба буде злитися з єдиним, не втративши себе, перетворитися в загальність, не забувши про конкретне, про мету, заради якої посланий…

Голос у Багрія зараз грудний, наспівно-трубний, — так мені здається. Він не промовляє, а віщує:

— Дві крайнощі, дві небезпеки чигають на тебе. Перехід від свербіжу поверхневих вражень в стан самозаглиблення, а затим ще далі, до відсторонення від властивостей, від приємного і неприємного, від горя і радості, він сам по собі приємний і радісний, такий його парадокс. Настільки приємний і радісний, що помнож насолоду від зробленого відкриття на радість удачі, на насолоду прекрасною музикою і чудесним краєвидом… і все буде мало. Цей стан індійці називають “самауки”, європейці минулих часів назвали “екстаз”… і його ж грубіші форми — наші з тобою сучасники часто називають словом “балдьож”. І у тебе може виникнути бажання поглибити, затягнути довше цей стан, навіть назавжди залишитися в ньому. Так ось, пам’ятай, що це загибель — для справи й для тебе. Там, — він махнув рукою в бік річки, — залишиться те, що є, а в камері знайдуть твій труп з пришелепувато-божевільною посмішкою на вустах та крововиливом у мозок. Так що… — Артур Вікторович зробив паузу, посміхнувся. — На відміну від тих теперішніх парубчаків і дівиць, які йдуть за часом: “Байдуже від чого, головне — забалдіть!”— для тебе головне: не забалдіти. Прийми-но ось ще пігулку!