Ігор Росоховатський - Ризиконавти

І він вибігає командувати загальний збір, стежити за завантаженням. Ми з Риндею лишаємось самі. Мені трохи ніяково перед ним.

— Яідан і анімз, — говорить він зворотною мовою, — тсідрог і асарк. (“Зміна і надія, краса і гордість…”)

— Слухай, не я ж вирішував!

— Ачятугок аварпс ашан, — продовжує він перекручами, — онйачивз. (“Наша справа когутяча, звичайно”.) Титсащ йах! (“Хай щастить!”)

— Онмєазв. (“Взаємно”.) — Я також переходжу на зворотну мову.

— Юрдзаз тіван, йаг-йаг. (“Гай-гай, навіть заздрю”.)

— Онсеч? Ежуд єн, ітсорищоп, я. (“Чесно? Я, пощирості, не дуже”.)

— Ясшєаропв.

Ми розмовляємо перекручами — і говоримо чисто. Втім, чогось особливого в зворотній мові немає: за звучанням вона схожа на тюркську, прикметники опиняються за іменниками, як у французькій мові, а вимова не жахливіша, ніж в англійській.

Крім того, ми добре вміємо ходити вперед спиною, здійснювати в зворотному порядку складні, несиметричні в часі дії,— так, що при зворотному прокручуванні плівки відеомагнітофона, на яку це знято, нічого не запідозриш. У тренінг-камері, на стінах і стелі якої в зворотній течії реальні й вигадані Багрій-Багрєєвим події й сцени (і часто в прискореному порівняно із звичайним темпі!), ми училися орієнтуватися в них, розуміти, передбачувати наступне минуле, навіть втручатися репліками й натисканням тестових кнопок.

Все це потрібно нам для правильного старту і фінішу при закидах, а ще більше — для поглибленого сприйняття світу, для відчуження від властивостей. Оголюється те, що зміст багатьох, дуже багатьох повідомлень і дій симетричний — що від початку до кінця, що від кінця до початку. А у подій, де це не так, лишається тільки найзагальніший зміст, майже не пов’язаний з властивостями — образ гнаних вітром-часом хвиль матерії: передній фронт крутий, задній похилий.

У тому й річ, тому я й підозрюю в Артуричі людину не від світу нинішнього, що його поза-енергетичний метод є прикладною філософією, думкою-дією…

Ми з Риндичевичем розмовляємо зворотною мовою — і ми знаємо, що говоримо. “Головне, не думати про те, що зараз лежить у заплаві Осколу за Гавронцями, що лишилося від 140-місного турбогвинтового шедевра. І геть цей холодок під серцем. Нічого ще не лишилось. Правильно турбується Багрій про охорону й блокування: не можна допустити розповсюдження психічної пожежі. Досі те, що відбулося, лиш можливість; закріпившись у свідомості людей, вона стане необоротною реальністю.

І я буду про інше: що в свідомості багатьох він ще летить, цей літак, ще живуть люди, що сидять у його кріслах. їх їдуть зустрічати в аеропорт — кого, певне, з квітами, а декого — то навіть і з дітьми. Із сиротами, власне. Ні, до дідька, ні! Не з сиротами! Він ще летить, цей літак, набирає висоту!

— Ну, повернись, — Риндя протягує руку, — повернись таким же. Закид, здається, в тебе буде ой-ой. Повернись, дуже прошу.

— Постараюсь.

Все розуміє, поглянь-но. Хоч і з простих. Закид із зміною реальності — замах на природний лад речей, на непорушний світ причин і наслідків. Зміна очікується сильна — і не без того, що вона по закону віддачі зачепить і мене. Як? Яким я стану? Може статися, що вже не Зустрічником.

Ми із Славком тепер гаразд розуміємо один одного, навіть без слів і прямих, і обернених. Ці хвилини перед закидом — наші; бувають й інші такі, одразу після повернення. Ми різні люди з Риндичевичем — різного душевного складу, знань, інтересів. Для мене не таємниця, що він займається нашою роботою з щонайпростіших порухів: досягнути результатів, бути на виду, просуватися, отримувати премії — як в першій-ліпшій справі. Тому його прикро й вразило, тому й позаздрив мені зараз… І однаково — в такі хвилини в нас виникає якась ірраціональна спорідненість душ: ближче від Ринді для мене немає людини на світі, і він — я впевнений — відчуває те саме.

Напевне, це тому, що ми Зустрічники. В закидах нам відкривається інший, прихований смисл речей; той саме смисл, в якому буденний мотлох і різні передрячки — ніщо.

Вантажний вертоліт з нашим устаткуванням і техніками відправився вперед. Затим пасажирським Мі-4 летимо в бік Гавронців і ми з Багрієм. Третім з нами летить Петро Денисович Лемех — кремезний сорокалітній дядько, довгорукий і трохи коротконогий, із простацьким обличчям, на якому найбільше вирізняються ясні сіро-зелені очі та ніздрюватий ніс картоплиною; він у приношеній шкірянці, хоча по погоді вона просто ні до чого, — пам’ять днів минулих.