Ігор Росоховатський - Ризиконавти

Аліссон разом з рештою фахівців, вільних від справ, стежив за тим, що відбувається на екрані армійської телесистеми. У нього від хвилювання мерзли ноги і весь час кортіло сказати якусь “розумну” фразу, але він стримувався. Кемпер полетів на завдання, а з іншими льотчиками і “зубрами” науки розмовляти не хотілося.

Туман розвіявся лише через три години з чвертю, відкривши пожадливим поглядам людей змінений до невпізнання ландшафт: в радіусі кілометра поверхня плоскогір’я була вкрита блискучою кіркою льоду, що перетворила нерухомих суперзаврів на крижані статуї.

В натовпі, який оточив телемонітор, почулися радісні вигуки і схвальний гомін. Техніка не підкачала, виконавці не підвели, виявилися на висоті й розрахунки, хай живе головатий хлопець, котрий придумав затію з охолодженням! Знай наших, боже, борони Америку!

Один лише Аліссон, той самий “головатий хлопець”, не радів разом з усіма, йому було шкода нещасних драконів, зовсім чужих усьому земному, страшних, дужих, які не знали меж своїй могутності, але зіткнулися на свою біду з жорстокістю і нещадністю володаря Землі, який теж не знав меж, і перш за все меж своєї люті, цинізму й ненависті до будь-кого, хто не підкорився його волі, — чи то природа, чи подібна до нього істота. Втім, поправив себе задля іронічної об’єктивності Аліссон, таке можливе не лише у вільній і великій країні, а й у будь-якій іншій, котра здатна захищати свої інтереси всіма доступними засобами.

— А ти чого не радієш, приятелю? — плеснув Нормана по плечу зарослий здоровань у куртці на блискавках. — Здорово ми їх приморозили! А вийдемо в космос — всіх гадів передушимо!

“Дурень — зародок кінця світу”, — подумав Аліссон словами Теффі, але вголос сказав інше:

— Бідний Йорик!..

Давно не голений не читав Шекспіра і не знав, хто такий Йорик, але про всяк випадок назвався:

— Джоб. Вип’ємо за удачу?

— А пішов ти!.. — відповів Аліссон, повертаючись до нього спиною і ховаючи кулаки в кишені.

Крига на панспермітах розтала на ранок, однак вони не ворушилися, ставши з жовтогарячих тьмяно-жовтими. Тепер вони були подібні до скульптурних витворів модерністів, виліплених з чистого золота. Але навіть такі — нерухомі, мовчазні, мертві, вони навіювали жах, відразу і водночас побожний трепет своєю несхожістю із земними формами життя, силою і неземною, справді космічною, потворністю. При тривалому спогляданні чудовиськ людину раптом вражала думка про неймовірну, чи не протиприродну пристосовуваність життя до будь-яких природних умов, готовність вижити за всяку ціну: або ціною відмови від розуму — і тоді виникали колоси на зразок динозаврів на Землі і суперзаврів у Космосі, або ціною набуття розуму — і тоді з’являлися істоти, подібні до людей, сильні тільки волею до перемоги і вмінням перетворювати умови існування…

Приблизно такі думки блукали в голові Аліссона, коли його разом з іншими “яйцеголовими” доставив до застиглих туш на вертольоті Кемпер.

Це була третя група спеціалістів, десантована в район заморожених панспермітів після того, як військові обстріляли драконів ракетами і нічого не сталося.

Від застиглих колосів, та й від землі, від кам’яних зморшок віяло могильним холодом, з близьких горбів дув пронизливий вітер. Поправляючи прозорі шоломи, пояси і рукавиці антирадіаційних комбінезонів, учені і експерти розійшлися вздовж загрузлих у кам’яному осипу тіл, кожен із своїм інструментом і приладами. їм дозволялося працювати біля суперзаврів не більше сорока—п’ятдесяти хвилин, оскільки тіла ящерів випромінювали на рівні двохсот двадцяти рентгенів на годину.

Взагалі-то Аліссону робити тут не було чого, але він хотів востаннє помилуватися на монстрів зблизька і умовив організатора експедиції взяти його з собою. Тепер він пошкодував, що не залишився в теплому наметі: витримати катування холодом навіть у скафандрі з підігріванням понад десять хвилин було неможливо.

Кемпер зрозумів друга раніше, ніж той поскаржився на зрадливість долі й негоду. Він відвів Нормана в кабіну, дав йому піддягти під балахон свій в’язаний светр і другий шолом з навушниками, і Аліссон повеселішав.

— Знаєш що, давай-но спробуємо вдертися? — раптом запалився він, киваючи на гору суперзавра. — Заразом і зігріємось.

Кемпер поглянув на нього, як на божевільного, подумав, почухав ззаду шолома замість потилиці і… погодився.

— Тільки візьмемо фотоапарат, зафіксуємо один одного на згадку, такого трофея не було в жодного мисливця. Хоча мені їх теж трохи шкода, як-не-як ми їхні хрещені батьки.