Ігор Росоховатський - Ризиконавти

Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки. — гордий і задоволений з себе. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця!

Я уже уявляв, як запитливо глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зірниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості:

— О мудрий і незрівнянний Творцю, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, безсумнівно, вже давно відкрив і розум природний, бо такий об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ. А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ. ТОЙ ПРОГРАЄ.

Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це. якби знову ввімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають з траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем.

Роблю розворот над будинком, де розташований кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти прямо до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..”

…Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означав цей вибух…

Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з кернами лежали просто неба, поряд з дощатим будиночком свердловиків.

— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліт [1] Алевроліт — різновид гірничої породи. з домішком органіки. Глибина… — він перевів погляд на стратиграфічну колонку. — Глибина тисячу вісімсот метрів.

Спека на нього, здавалося, не діяла — на чолі жодної краплини поту.

— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо, перечекаємо в лісосмузі.

Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. Йшли мовчки, а коли опинилися в затінку, мій супутник озвався:

— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло — точніше.

Ткач підняв кілька абрикос і, розлущивши, поклав у рот. Тоді ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового — уже в літах, але ще при силі.

— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше побачиш пустелю? — мовив він по часі. — Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі і стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі і тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але, помітивши в моїх очах допитливість, він заклав за голову руки і провадив: — От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві — стиглі плоди… Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не в змозі був її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того що я зазнав тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.

— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулось якесь зрушення у психіці і у вас з’явився дивний комплекс, ніби все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.

— Ця думка і мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я б узяв її як пояснення, та й по всьому. Мовляв, он скільки закомплексованих ходить… Але ж та обставина… — Цього разу він подивився на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачати…