Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

Цілий вечір і ніч цілісіньку калатали дзвони, в усіх костьолах люд молився, аби бог поміг сатану звитяжити, а тільки-но почало благословлятися на світ, до бору Опатівського рушила процесія. Вів її отець інквізитор у супроводі пріора, усіх отців і братів ордену. І що далі в бір воїни заходили, то дужчий страх огортав їх. Одначе дійшли аж до галяви, про яку Рилюс судові казав. І справді зочили там той диявольський гриб. Отець Модестус велів усім зупинитися, а сам з кропилом і хрестом сміливо на галяву вийшов, розп’яття до того чортового дива повернув і, волаючи “згинь”, почав проганяти диявола.

Аж ось паща гриба розверзлася, і вилетіли з неї два диявольські павуки й до інквізитора почали наближатися. Люди покам’яніли зі страху. Проте отець Модестус стояв спокійний, а тоді вперед, назустріч пекельникам пішов, літанію [4] Літанія — католицька молитва. вголос проказуючи. И дияволи не чіпали його, а поволі до пащі розверзтої відступали. Отець інквізитор ішов за ними далі й далі, й вже до того пекельного дива шапкою можна було докинути, коли раптом з-під гриба виповзла хмара бура і отця Модестуса оповила.

Люди кинулись тікати. Жах смертельний пойняв усіх. Та й не дивно, зрештою, бо не встигли бодай раз проказати “Помилуй мене, боже”, як зірвався вихор пекельний, почувся свист пронизливий, а тоді гуркіт безупинний далеко розлігся, неначе сто громовиць схопилися над галявою диявольською.

Жоден із тих, хто тікав, не смів оглянутися, але ті, що в містечку лишилися, бачили, як здійнялася над бором величезна хмара й зникла в небесах, лишаючи тільки довгу ясну смугу, яку видно було ще опівдні, коли дзвонили до “Янгола господнього”.

Отець Модестус не повернувся. Спочатку казали, що сам Люципер, аби помститися, забрав інквізитора до пекла, але невдовзі його ексцеленція епіскоп запевнив, що, очевидно, мужа святого по тому, як він чортів прогнав, було живцем на небо вознесено.

Тільки через багато років перші сміливці відважилися до бору Опатівського вступити й до забутої галявини наблизитись. Єдиним слідом диявольських відвідин лишився там неглибокий, але довгий і розлогий яр, де буяли лісові трави.

Стояла тепла сонячна днина. Прозорий серпанок туману, що вранці повивав гори, вже розтанув, і лише над вершинами Кармонош нерухомо висіли одинокі білі хмари. Після вчорашньої бурі зелень вигравала соковитими барвами, а ліс, паруючи в сонячному промінні, повнився пташиним щебетом.

Стеф Мікша поставив селектор на землю й, присівши на порослий мохом камінь, розклав карту. Він охоче ліг би десь під деревом і заснув, але не міг зараз дозволити собі цього. Ще вдосвіта розпочав пошуки, прочесав увесь район, окреслений радарними засічками, а наслідків аніякісіньких. Не лишалося нічого іншого, як розігнати сан таблеткою ректону й почати дослідження в зоні, що лежала поза гаданим місцем падіння метеорита. Сумніву не було: у заміри вкралася помилка.

Мікша саме креслив на карті нові межі пошуку, як раптом шурхіт листя і хрускіт гілля привернули його увагу.

Одразу подумав, що за спиною в нього пробирається нишком якийсь звір. Підвівся, огледівся довкола, потім зробив кілька ступнів до кущів і став.

На нього дивилося двоє людських очей.

— Егей! — непевно вигукнув Мікша, трохи здивований нежданою зустріччю.

Гілля знову зашелестіло, і з кущів висунулася дивна постать з волоссям по самісінькі плечі й закошланою бородою. Чоловік мав на собі довгу одіж, що волочилася по землі. Чорний виношений плащ підперезаний грубим мотузом; пошарпана відлога ізсунулась з голови; сандалі на босу ногу — такий був йото незвичайний, наче добутий з театральних реквізитів, убір.

“Що за проява?” — подумав астроном. Пояснити той дивовижний маскарад можна було лише одним: десь поблизу знімають історичний фільм. Мікші зразу спало на думку, що серед учасників зйомочної групи знайдуться очевидці польоту метеорита; вони поможуть йому визначити, де він упав. Тому, не зволікаючи, одразу промовив:

— Я Мікша, метеоритолог. Шукаю тут метеорита. Напевне, знаєте? Він впав учора ввечері під час бурі.

Незнайомець мовчав, вдивляючись в астронома сповненими подиву й неспокою очима. Мікша, не знати чому, сам зніяковів.

— Прилетіли на зйомку? — спитавсь за хвилину, хоча нітрохи не сумнівався в тому, що перед ним актор або статист.

— Звідкіля ти, пане? Хто ти?.. Скажи мені, прошу… — тремтливим голосом відповів незнайомець. На превеликий подив Мікші, він сказав це латиною. Щоправда, то не була мова Овідія, [5] Овідій, Публій Назон (43 до н. е. — 17 н. е.) — римський поет. однак у ній бринів відгомін якоїсь сивої давнини.