Микола Руденко - Народжений блискавкою

— Чого тобі? — насторожено запитала вона.

Едмундо мовчав. Як їй пояснити, що він і є той, кого Рут так довго ждала? Ніяково переступив з ноги — на ногу, мовби перевіряючи їхню придатність для нового життя.

І несподівано для себе сказав:

— Давай дружити.

Рут зміряла його тривалим поглядом. Можливо, їй видався знайомим голос цього хлопця. Але за хвилину її зацікавленість згасла.

— Ти часом не з бараків?..

Це запитання кольнуло Едмундо. В бараках жили білкові роботи. Серед них були й такі, які в зовнішньому вигляді повторювали Едмундо. А, власне, хіба він чимось відрізнявся від роботів? Професор запевняє, що роботи мають примітиви у психіку. Але сам Едмундо з ними не спілкувався й нічого про це не знав. Знав лише одне: він живе в тілі робота, — в його кістках і м’язах.

Едмундо заволоділо відчуття власної неповноцінності. Йому хотілося обернутися й піти геть. Рут чекала не його — вона чекала того Едмундо, якого сама виліпила у потаємних мріях.

Едмундо вже навіть зробив крок, збираючись покинути дівчинку. Але Рут його спинила:

— Стривай! Ти ж дружити зі мною хотів.

— А можна? — з прихованою надією запитав Едмундо.

— Чому ж ні? Дістань мені оті черепашки. Едмундо просто в черевиках зайшов у воду, назбирав черепашок і висипав це іскристе багатство біля її ніг.

Черевики чавкали, з них вихлюпувалась вода. Рут засміялася:

— Чому ж ти не роззувся?

— Зараз, — розгублено мовив Едмундо, пробуючи негнучкими пальцями розшнурувати черевики.

— Який же ти! Наче ніколи черевиків не носив.

вона присіла навпочіпки і швидкими рухами звільнила його ноги від мокрих черевиків. Зв’язала їх докупи, перекинула через плече Едмундо й тоном наказу кинула:

— Ходімо!..

Вони довго йшли по тій береговій смужці, де кожна хвиля обмиває ноти, ворушить пісок поміж пальцями, лоскітно вивільняє з-під босих підошов дрібні, ретельно відполіровані камінці.

Рут запитала:

— Хіба Професор вас відпускає? Едмундо вже почував себе трохи сміливіше.

— Кого це нас?

— Ну, вас… Тих, що в бараках.

Так, він для неї тільки робот. Але чому ж тоді Рут так довірливо погодилася з ним дружити? Хіба може людина дружити з роботом?

— Мене відпускає, — ухильно відповів Ед-мундо.

— А що ж ти за персона? — обернулась до нього Рут.

Едмундо зважився. Він загородив їй дорогу, дихав просто в обличчя й гаряче шепотів:

— Скажи, Рут… Якби я був одним із тих, хто живе в бараках…

— Ну то що? — не дала йому закінчити Рут. — Живи собі.

— Але ж я хочу з тобою дружити.

— Дружити?.. У мене є друг. Він незабаром прийде. Його звуть Едмундо. А ти… Ми теж можемо дружити. Але зовсім не так, як з ним.

Едмундо з деяким подивом відзначив: Рут зовсім інакше, ніж Професор, ставиться до тих, хто жив у баражах. Може, вона не все знає?

Ні, Рут знала майже все. Вона запитала:

— А ти яка модель? Едмундо не витримав:

— Рут! Невже ти не пізнала мого голосу? Я — Едмундо!..

Дівчинка рвучко зупинилась, губи її ворушилися, а рука з черевичками чомусь застигла в повітрі, мовби з піднятим щитом. Враження було таке, ніби Рут намагається захиститись від нападу.

— Так, я — Едмундо, — палко продовжував хлопець, не дозволяючи їй отямитись. — Професор дав мені людське тіло. Правда, не зовсім людське… Тіло одного із своїх роботів. Але я не робот! Ніхто не змусить мене підкорятися чужій волі. Я хотів бачити тебе. Хіба важливо, в який одяг я для цього прибрався? Якби ж ти це зрозуміла, Рут!.. Якщо тобі не подобається мій вигляд, — вважай, що я прибув на чужій машині. І ота машина справила на тебе негарне враження. Але ж це тільки машина! Кращої в мене не було. Хіба можна за це засуджувати?..

А Рут все ще мовчала. Рука з черевичками опустилась, губи звузились, обличчя зблідло.

Нарешті мовила:

— Я все розумію, Едмундо. Якби ти навіть прийшов до мене в якійсь нелюдській подобі… Хай навіть мавпою або собакою… Якби наївіть сталося таке, — І тоді б я бачила тебе серед хмар, а не на землі… Для мене ти завжди на полум’яному коні, Едмундо!..

— Ти стала майже дорослою, Рут, — мовив Едмундо. — Ти кажеш дорослі слова.

— Я довго чекала й багато думала. Може, навіть дорослі стільки не думають. Вони бояться казки.

— Світ — це суцільна казка, — тихо сказав Едмундо. — Як же можна її боятися?

Хлопець помітив, що його рука мимоволі тягнеться до волосся Рут. І дівчинка не боронилася, — дозволила йому покласти долоню їй на голову.