Микола Руденко - Народжений блискавкою

Так говорив Едмундо, думаючи: навіть Рут, — безневинна Рут, — своїми білими зубками знищує інші живі організми.

Обличчя Професора зігріла доброзичлива посмішка.

— Ви здатні звільнити людей від цієї прикрої необхідності? Ах, мовчите! У нас вистачає мудреців, які зітхають з цього приводу… Але я повертаюсь до свого запитання: що ви збираєтесь робити, щоб забезпечити своє нове життя?

— Запитаю в батька.

— Питайте в мене. Тепер я вам батько. І ваш найближчий друг.

Рука Професора лагідно опустилась хлопцеві на плече.

— Так, — схиливши голову, відповів Едмундо. — Ви дали мені нове життя.

Професор пообіцяв, що він сам займеться з Едмундо тими вправами, які дозволять вивільнити із його клітин потужне поле кульової блиекашш. В цей час Едмундо нагадуватиме людину, яка впала в летаргічний сон.

— Коли ви оволодієте цим мистецтвом, — закінчив Професор, — ми докладніше обговоримо, як вам надалі жити. Вас чекає велика доля. Дуже велика! Королі й президенти схиляться перед вами. А поки що відвідайте Рут. З неї виросте прекрасна жінка. Знайте: нас буде троє. Я, ви й вона. Свята трійця…

І хоч Професор сказав ці слова з доброю усмішкою, але вони чимось збентежили Едмундо. За жартом ховалась таємниця, якої поки що Едмундо не міг розгадати. А зараз його чекала Рут. Він прагнув і водночас боявся зустрічі з нею. Бо хіба він схожий на того казкового лицаря, якого дівчинка видивлялалася із-за хмар?

Вона бігла босоніж по береговому піску. В лагуні, що своїми тихими водами сягала аж до небокраю, хвилі не пінились, перебігали сторожко, ніби зважуючи, куди їм викотити свої рухливі горби. Незлостиво, сумирно закінчували вони шлях на брунатній смужці землі, що колись була розкішною колонією коралів. Тепер ті корали були перетерті хвилями на дрібний пісок.

Ноги Рут лишали на цьому піску неглибокі сліди. Хвиля, обмиваючи їх, бігла далі, — аж під коріння високих пальм. На мілині вона творила гармонію білих ліній, як творить їх мороз на шибці. Але тут ця гармонія була не змертвіла в своїй непорушності, — тут лінії ламалися, вигиналися, переплітаючись так химерно, що око не встигало вловлювати всіх орнаментів, ямі народжувались і вмир. али протягом хвилини.

Гра цих ліній нагадувала гру звуків, із яких складається симфонія. І Рут, що над усе любила імузику, намагалася врости серцем у ці примхи та радощі природи.

Десь у глибині душі цієї дівчинки, якій життя дарувало передчасне визрівання, зіткнулися бажання, настрої та надії, мов оті мінливі лінії на береговому піску.

Черевички вона тримала в руках. Вітер бавився її золотим волоссям, то підіймаючи його кільчасті пасма, то кидаючи знов на плечі. І по них збігало сонце, — збігало невидимими струмками, — і губилося у вологих слідах від її босих ніг.

На обличчі Рут можна було помітити смуток, через який лише інколи пробивалася несподівана радість. То була радість єднання з природою. Потреба такого єднання стихійно жила в душі дівчинки, як живуть вечірні зорі в тихій озерній воді.

Вона думала про Едмундо. А він стояв за стовбуром пальми, боячись ворухнутись. Йому здавалося, що один необережний рух стане причиною катастрофи, — зникне, розтане в просторі той дорогий образ, який він уперше побачив за допомогою хвиль батькового мозку. І лише зараз дивився на Рут власними очима.

Звичайна дівчинка, — дитина людської матері, — про що вона зараз думає? їй було тільки одинадцять років. Для неї ще не настав час, коли народжується зріле, доросле почуття. А Едмундо прийшов із того світу, де розумні істоти не діляться на жінок і чоловіків.

Але тепер, — у новому житті, — Едмундо справді став хлопцем.

В його пориванні до Рут діяли сили, які єднають два далекі, незрозумілі одне для одного світи. Це була стихійна жадоба самої природи поєднати силу й красу, могутність і ніжність, земну квітку і грозу небесну. В такому єднанні гроза розквітає чарівною квіткою, а земна квітка несподівано стає небесною грозою, — як було тоді, коли золотоволоса Рут спрямувала всі блискавиці неба на Чорну фортецю…

Страшно зробити крок, бо від нього залежало так багато. І все ж Едмундо його зробив. Гостро відчував, як відривається нога від землі, як вона знову намацує твердий грунт. І поволі з’являлася певність, що Рут не помітить у ньому нічого штучного, неприродного. Він такий, як усі. Саме цього й прагнув Едмундо.

Рут підвела голову, трохи здивовано глянула на хлопця. Здивування це пояснювалося не самою особою Едмундо, а лише тим, що Рут не сподівалася нікого зустріти. Дівчинка звикла до своєї самотності. Делія не дуже любила прогулянки, — вони її стомлювали. Рут здебільшого мандрувала по острову сама. Едмундо, мов сновида, тихо, майже безтямно, крок за кроком наближався до дівчинки. Ось нарешті він підійшов так близько, що Рут навіть злякалася.