Герберт Уеллс - У безодні

— Якщо тобі не подобається зважати на моїх покупців, — промовив містер Кумс, — то нащо ти виходила за мене заміж?

— От-от! — укинула Дженні й повернулася до рояля.

— Зроду не бачила таких, як ти! — сказала місіс Кумс. — Відколи ми побралися, ти став зовсім іншою людиною. Колись…

Тим часом Дженні знов уже гупала по клавішах: бум, бум, бум…

— Послухайте! — вигукнув містер Кумс, утративши нарешті самовладання. Він устав і підвищив голос. — Кажу ж вам, я цього не потерплю! — Від обурення в нього аж напнувся на грудях сюртук.

— Ну годі вам, заспокойтеся, — мовив, підводячись, довготелесий молодик у ясно-коричневому костюмі.

— Та хто ви такий, щоб мене заспокоювати! — гаркнув містер Кумс.

Після цього заговорили всі зразу. Гість заявив, що він “наречений” Дженні й захищатиме її, а містер Кумс відповів, що хай захищає її де завгодно, тільки не в його домі. А місіс Кумс попросила чоловіка посоромитись і не ображати гостей, бо він, мовляв, уже й так як той (я про це вже згадував) “малий нечупара”. Одне слово, скінчилося все тим, що містер Кумс звелів гостям забиратися з його дому геть, але вони не пішли, і тоді він заявив, що в такому разі йому доведеться піти самому. Його збуджене обличчя пашіло, в очах стояли сльози, коли він вискочив у передпокій, і поки приборкував там пальто — рукава сюртука, наче змовившись, раз у раз задиралися — та струшував з циліндра порох, Дженні знов сіла за рояль і зухвало проводжала його з дому бриньканням: бум, бум, бум… Містер Кумс вибіг через крамницю і хряснув дверима так, що задвигтів увесь будинок. Ось що стало, щоб не довго розводитись, безпосередньою причиною його гнітючого настрою. Тепер вам, мабуть, зрозуміло, чому йому так остогидло життя.

Походжаючи мокрими грузькими стежками під соснами — був уже кінець жовтня, і в рівчаках та під купами глиці виднілися грибні гнізда, — містер Кумс пригадував невеселу історію свого одруження. Вона була звичайна й досить банальна. Тепер він починав усвідомлювати, що дружина вийшла за нього заміж просто з цікавості й бажання перемінити своє життя, сповнене тяжкої, стомливої роботи й тривог. Та, як і більшість жінок її кола, вона була надто обмежена й не розуміла, що повинна допомагати чоловікові в його справах. Вона була ласа до розваг, любила потеревенити, мала товариську вдачу й вочевидь розчарувалася, коли збагнула, що заміжжя не врятувало її від гніту нужди. Сімейні клопоти дратували місіс Кумс, і на найменше зауваження з боку чоловіка вона заявляла, що він весь час “бурчить”. Чому він уже не такий ніжний, яким вона знала його колись? А Кумс був просто звичайна собі маленька людина, вихована на книжці “Поможи собі сам”; він плекав скромну мрію про “достаток”, нажитий шляхом ощадності та боротьби з конкурентами. А потім з’явилася Дженні, цей Мефістофель в жіночій подобі, з її постійними балачками про “закоханців” і почала водити його дружину по театрах і “всяких таких місцях”. Та й не тільки це; дружина ще мала тіток, двоюрідних братів і сестер, і всі вони тягли з нього гроші, ображали його, заважали вести справи, розганяли покупців і взагалі отруювали йому життя. Це вже не вперше містер Кумс тікав із дому, охоплений гнівом, обуренням і водночас якимсь страхом; він люто й навіть уголос присягався, що більше цього не потерпить, і так помалу марнував свою енергію. Ніколи ще він не відчував такої глибокої відрази до життя, як цієї неділі. До відчаю його довів, певно, й сьогоднішній обід, і оце сіре небо… Можливо, також, він почав усвідомлювати, що тривалі невдачі в його справах — це наслідок одруження. Тепер йому загрожувало банкрутство, а потім… Може, вона ще пошкодує, коли буде вже надто пізно! А доля, як я згадував, обсадила стежку в бору запашними грибами, обсадила рясно й строкато, ще й з обох боків.

Не з медом доводиться дрібному крамареві, коли його дружина виявляється такою ненадійною супутницею. Всі його гроші вкладено в діло, і покинути дружину означало б улитися десь на чужині в армію безробітних. Розлучення для нього — недозволенна розкіш. Давні, добрі традиції шлюбу на все життя безжально зв’язують йому руки, і його починання нерідко кінчаються трагічно. Муляри забивають своїх дружин до смерті, герцоги своїм зраджують, а от дрібних клерків та крамарів конкуренція в наші дні все частіше доводить до розорення й самогубства. Тож і не дивно, що за таких обставин — і я прошу читача сприйняти це якомога поблажливіше — в уяві містера Кумса зринув саме цей благородний спосіб відмовитися від зруйнованих надій, і якийсь час він думав про бритви, револьвери, столові ножі та зворушливі листи до судового слідчого з іменами ворогів та щирим благанням простити його. Але скоро злість у містера Кумса заступив глибокий смуток. Він одружувавсь у цьому самому пальті, в цьому самому першому його і єдиному в житті сюртуку… Він пригадав також, як вони гуляли в цьому самому бору, як роками терпіли нужду, щоб збити гроші, пригадав ясні, сповнені надій перші дні подружнього життя… І ось що з усього цього вийшло! Невже доля така немилосердна до людей? Його знов посіла думка про смерть.