Олександр Мірер - Головний полудень

Я зголоднів і стомився. З черевиків текла грязюка. Футляр із бластером був увесь заляпаний болотом. Я ніяк не міг уторопати, що діється, поки не виникла одна думка. Під кришкою футляра був підмотаний папір, а в кишені у мене лежала Стьопчина авторучка. Я дістав і те й друге і намалював план місцевості, як я пам’ятав її, до всіх цих зсувів. Ось він, цей план.

Маршрут І — я пішов від хрестика, із стежки, прямо і мав вийти до ями, а опинився бачите де? Далеко справа. Маршрут II — від хрестика звернув лівіше й опинився зліва від ями. Маршрут III — коли я йшов низом, понад ручаєм, наштовхнувся на схил і виліз до хрестика, хоч уявляв, іцо лізу прямо, нікуди пе звертаючи. Розумієте? Великого шматка яру — разом із піщаною ямою, заростями малинника, чортовими пальцями на дні ручая, таволгою, пташиними гніздами, чудовим лижним спуском не існувало. Частина яру щезла, і нічого не лишалося натомість. Як би вам пояснити? Якщо ви візьмете простирадло і посередині ножицями виріжете дірку, то шматка тканини не буде. Але залишиться дірка. Якби яр провалився в одному місці, то лишалося б щось схоже на діру. А тут виходило, ніби навколо вирізаного місця пропустили нитку й затягли її, так що зовсім нічого не було — ні вирізаної тканини, ні дірки. Збожеволіти можна! Мені здавалося, що треба спробувати ще раз, іще і ще. Я весь подряпався об кущі й ліз до неіснуючої ями, як черепаха на стінку ящика. А заєць мелькав то тут, то там і нахабно вмощувався віддалік, коли в мене опускалися руки.

Потім він показав мені цукерку. Чи приніс— я так і не знаю досі. Він перестрибнув через дорогу, задер морду — одне вухо сторчма — і зник, а за метр від кінця стежки, під листком подорожника, блиснула на сонці паперова обгортка. Та сама, з рожевим котом у чоботях-недомірках.

Я підняв кота. В ньому було щось загорнуто-не цукерка, інше за формою… “Слимак”! Зелена штуковина, що говорить!

Розгортаючи її і роздивляючись, я мимохіть ішов уперед. І, підвівши очі, побачив, що стою на зниклому шматку стежки, за другим поворотом. Піді мною був схил, стоптаний підборами, зліва світився обідраний стовбур сухого дерева, за яке всі хапаються, видираючись угору, а внизу, на піску ями, виднілася свіжа стежина…

Стривай, де ж футляр із бластером? Я поклав його на землю, коли піднімав “слимака”.

Озирнувшись, я побачив, що позаду немає ліщини, з якої я щойно вийшов. Що немає стежки, немає слідів і, звичайно ж, немає чохла із бластером. Я попав усередину “діри”. Її краї стулилися, немовби невидима рука акуратно й нечутно затягла нитку.

Чесно кажучи, мені кортіло втекти. Та я лишився. Я не хотів бігати по колу, як оса, затулена в банці від варення. Про те, що “слимак” править за перепустку і на вхід і на вихід, я просто не подумав, і взагалі не міг же я кинути Сурена Давидовича!

Ось сліди його черевиків — негусті й глибокі. Певно, він біг униз крутим схилом. Я, посковзуючись підошвами, йшов по слідах. На середині сухого русла, на мокрому, темно-рудому піску їх можна було читати, як на папері. Сліди танкеток Сурена Давидовича, і поряд розгонистий слід вузьких, гладеньких підошов. Потім ще якісь сліди, дуже великі й тупоносі.

Я опустився на повалений стовбур верби. По моєму коліні метушливо пробіг рудий павучок. Свої очі він ніс окремо, на цілий міліметр попереду голови. Поряд зі мною по схилу ходила кругла сонячна пляма — пересувалася в листя ліщини над головою і знову поверталася до ніг. Я глянув угору. Там не було сонця — дивний зелений туман із жовтими смугами.

Пам’ятаю, я закліпав очима, покрутив у пальцях “слимака”, лизнув його і засунув у рот. Я не знав, яке там тверде чи м’яке піднебіння, і приліпив штуковину над серединою язика. Вона прилипла й заговорила в ту мить, коли я зрозумів, що круглий промінь шукає мене, схованого за схилом. Я не здивувався. З чого вже тут дивуватися…

Всередині голови лунав тонкий голосок, знайомо розтягуючи закінчення слів: “Ти увімкнений, назви своє ім’я”. Я помацав штуковину язиком — вона замовкла. Відпустив — знову: “Ти увімкнений”.

Штуковина пищала голосом Нелли з універмагу — манірним і нерозумно-кокетливим. Я пробурмотів:

— Ей, Нелко, це ти? (Знайома все-таки!)

Голос утретє спитав, як мене звати. За правилами їхньої гри слід було назвати ім’я. Гаразд. Я навмання сказав: “Трикутник одинадцять”. Голос відчепиться, і я встану. Я все одно підведуся й розшукаю Сура.