Олександр Мірер - Головний полудень

— Давно стався нещасний випадок?

Сур промовив повільно:

— Вбивство сталося двадцять хвилин тому.

Ганна Єгорівна знову сказала: “Ого!” — і швидко, пильно поглянула на Сурена Давидовича. На нас. Знову на Сура.

— Що тут роблять діти?

Стьопка ступив уперед:

— Ми свідки.

Вона хотіла сказати: “Я не міліція, мені свідки не потрібні”. У неї все було написано на обличчі: здивування перед такою дивною історією і від майже прямого зізнання Сура. Ми теж здалися їй не зовсім звичайними свідками. Вона сказала:

— Моя допомога тут не потрібна. Смерть настала вмить, — і повернулася до дверей.

Та Сур зупинив її:

— Ганно Георгіївно…

— Мене звати Ганна Єгорівна.

— Прошу пробачення. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви погодитесь нас вислухати. Слово офіцера, вам нема чого боятися.

Як вона скинула сиву голову! Справді: “Ого!” Вона була хоробра жінка, не гірше нашого Степана. Вона вже встигла добре засмагнути і мала чудовий вигляд: кругле коричневе обличчя, біле волосся, накрохмалений халат і яскраво-сині очі.

— Слухаю вас, — сказала Ганна Єгорівна.

— Дозвольте спершу поставити вам два запитання.

Вона кивнула, не зводячи з нього очей.

— Перше запитання: ви вчений-лікар?

— Я доктор медичних наук. Що ще?

— Коли ви востаннє виходили з дому?

— Вчора о третій після обіду. — її бас зазвучав погрозливо. — Чому я зобов’язана цим допитом?

Сур притиснув руки до серця так схоже на тих, що ми здригнулися. Та це був його звичний жест вдячності.

— Лікарю, Ганно… Єгорівно, зараз ви все-все зрозумієте! Дуже прошу вас, сідайте. Будь ласка, будь ласка. Сьогодні о восьмій ранку…

Сурен Давидович розповідав зовсім не так, як я. Без подробиць. Самі факти: завідуючий поштою, старший телеграфіст, поїздка на таксі, обидві розмови Феді-гітариста з шофером, історія з цукерками, потім капітан Рубченко.

Про постріл він розповів так:

— Цю історію повідомили Павлові Остаповичу не всю до кінця. Він перебив Альошу… Коли, Лесику?

— Коли пень вантажили в таксі, — квапливо підказав я.

— Так, у таксі. Павло Остапович почав розпитувати другого хлопчика…

— Оцього, — сказала Ганна Єгорівна.

— Авжеж, його, Стьопу. Він повідомив, що пень привезли у двір міліції.

— І пошти…

— Еге ж. У цей момент я дозволив собі вигукнути кілька слів, що не стосувалися справи. Павло Остапович мене осадив. Мене це дуже здивувало. Ми з ним дружили майже тридцять років… — Сур закашлявся.

Лікарка дивилася на нього крижаним поглядом.

— Так, тридцять років! Хлопчики про це знають. І Стьопа в цю секунду схопився і заявив, що капітан Рубченко теж хапався за серце, стоячи перед пеньком.

— Он як… — мовила Ганна Єгорівна.

— Павло Остапович не заперечив. Навпаки, він почав гарячково виймати з-під піджака якийсь предмет, підвішений на шнурку під пахвою. Не пістолет, Ганно Єгорівно. Пістолет, почеплений у такий спосіб, стріляє миттєво. Цей же предмет… Я вам його покажу.

Шафа відчинилася, звично мило дзенькнувши. Стьопка пробурмотів: “Чортівня!” Ось він, бластер… Не приснився, значить.

— Цей предмет, лікарю, висів на оцьому шнурку, бачите? Прошу вас поглянути, не торкаючись його.

— Дивна штуковина.

— Атож, лікарю. Вона висіла на петлі-удавці, ніяких антабок не було. Висіла незручно. Йому довелося виймати цей предмет три-чотири секунди.

— Ви так точно замітили час?

— Я кадровий військовий. Це моє коло специфічних навичок.

Вона кивнула дуже несхвально.

— Ви розумієте, Ганно Єгорівно, я стежив за Остаповичем з великим інтересом. Предмет не скидався на зброю, і я подумав, що це якийсь речовий доказ, і він хоче з ним нас познайомити. Але… дивіться сюди. З кінця предмета зірвалося полум’я, пролетіло поряд із моєю головою… Я сидів отак — бачите? Отвір у бетонній стіні він пропалив за частку секунди. А діти? Тут були діти, розумієте?

— Скоріше ніша, аніж отвір, — задумливо мовила лікарка. — Покажіть ваше ліве вухо… Та-ак, опік другого ступеня. Боляче?

— Яка нісенітниця! — вигукнув Сур. — “Боляче!” Ось де біль! — кричав він, показуючи на мертвого.

І знову затнувся.

Помовчали. Тепер Ганна Єгорівна повинна була спитати, чому Сур, розмовляючи з Рубченком, тримав у руках гвинтівку. Або просто: “Чим я можу допомогти, я нічого не бачила”. Вона сказала замість цього:

— Я забинтую ваше вухо. Поверніть трохи голову.

— Ви мені не вірите, — мовив Сур.

— Хіба від цього щось зміниться?