Артур Кларк - Колиска на орбіті

— І все через те колесо?

— Принаймні, коли б не було колеса, такого б не сталося. Але ті, хто вцілів, помалу пристосувалися. Вони почали тулити хижки, сіяти хліб. Минуло небагато часу, і диявол здибав іншого чоловіка й знову почав базікати про своє колесо. Тільки ж цього разу йому трапився старий, мудрий, богобоязливий чоловік, і він сказав дияволові: “Згинь, нечиста сило! Забирайся в пекло!” І почав той чоловік ходити всюди й застерігати всіх проти диявола та його колеса. І всі перелякались.

Але старого диявола нелегко перемогти. У нього повно всяких хитрощів. Час від часу котрійсь людині та й здумається створити щось схоже на колесо. Нехай то буде вал чи гвинт чи там щось таке, але ця людина піде далі, якщо її не зупинити зразу. А то буває дияволові поталанить підбити котрогось, щоб зробив колесо. Тоді приходять священики, спалюють колесо й забирають ту людину з собою. І щоб вона більше не робила коліс та не показувала прикладу іншим, вони ту людину теж спалюють.

— Ту людину теж спалюють?

— Атож. Ось чому ти мусиш говорити, що знайшов цього ящика, і вперто доводити своє.

— Може, якщо я дам чесне слово, що більше не буду…

— Це не поможе, Дейві. Вони бсі бояться колеса, а коли люди налякані, вони робляться лихі й жорстокі. Ні, ти мусиш сказати, що знайшов ящика.

Хлопець задумався.

— А як же мати? Адже вона все знає. Я вчора взяв у неї того ящика. Це погано?

Старий знову гмукнув.

— Так. Дуже погано. Взагалі жінки не дуже лякливі, та коли вони вже бояться по-справжньому, то бояться куди дужче за чоловіків.

У пітьмі повітки запала довга мовчанка. Коли старий озвався знову, голос у нього був дуже спокійний, лагідний:

— Дейві, маленький, я хочу тобі щось сказати. Але обіцяй, що ти нікому ні пари з вуст, принаймні доти, доки сам станеш таким старим дідом, як оце я.

— Добре, дідусю, якщо ти так кажеш…

— Я розповідаю це тобі тому, що ти сам придумав колесо. І такі хлопчики будуть завжди. Мають бути. Бо не можна вбити думку. її можна сховати, але вона все одно вирветься. Я хочу, щоб ти збагнув раз і назавжди: колесо — це ще не зло. Хоч би що тобі говорили перелякані люди — не вір їм. Жоден винахід не може бути сам собою поганий чи хороший. Таким його роблять люди. Затям це, малий. Коли-небудь вони знову почнуть користуватися колесом. Я не сподіваюся дожити до цього, але ти, мабуть, доживеш. Це буде. І коли це станеться, не будь серед переляканих. Будь серед тих, хто навчить їх користуватися колесом краще, ніж ті люди, що погинули від нього. Ні, колесо — не зло. Єдине зло — це страх. Не забувай цього.

Старий рушив крізь пітьму, лунко ступаючи по долівці.

— Мені пора. Де ти, малий? — Він напомацки знайшов плече Дейві й поклав долоню йому на голову, — Хай благословить тебе господь, Дейві, — мовив старий. — І не думай про завтрашній день. Все буде гаразд. Ти віриш мені?

— Вірю, дідусю.

— Ну от і добре. Лягай спати. Там у кутку є ще трохи сіна.

Хлопець знову побачив клаптик нічного неба. Хода старого стихла на подвір’ї, і знов запала тиша.

Вранці, коли прибув священик, він побачив гурточок блідих, зляканих людей, що обступили старого, зчудовано витріщаючись на його роботу. А той, тримаючи в одній руці молоток, а в другій цвяхи, неквапливо домайстровував візок Дейві.

Священик остовпів.

— Припини! — закричав він. — В ім’я господа припини!

Старий повернувся до нього. В очах його зблиснула стареча хитра іскорка.

— Вчора я дурний був, — сказав він. — Приробив тільки четверо коліс. Та сьогодні вже порозумнішав. Зараз я приточу ще двійко, і візок поїде удвічі швидше.

…Вони спалили ящик точнісінько так, як передбачав старий, а його повели з собою. Опівдні хлопець, про якого всі забули, насилу відірвав очі від стовпа диму, що знявся в небо за селом, і сховав обличчя в долонях.

— Я запам’ятаю, дідусю, — сказав він. — Я запам’ятаю. Єдине зло — це страх. Я…

Сльози не дали йому договорити.

От було б чудово, якби вдалося відтворити в цій кімнаті всі орхідеї, які тільки є на світі!.. Та, мабуть, спочатку краще обмежитися звичайним люмінесцентним світлом…

Ліна задумалася, її тонкі пальці завмерли над клавіатурою електронного синтезатора квітів. Та не минуло й хвилини, як середній палець її правої руки м’яко торкнув ся одної з клавіш.