Олесь Бердник - Марсіанські зайці

Марія добралася до дверей, тримаючись за виступи стін. Вийшла в коридор. Слабіючий мозок вперто нагадував: сини… сини… треба рятувати синів… тільки б устигнути…

Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізуючий препарат. Свідомість трохи прояснилася. Марія зайшла в центральну каюту, байдуже подивилася на пульт управління. Зореліт із субпроменевою швидкістю мчить до далекої зірочки. Хто тепер поведе його? Хто виконає завдання Землі?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… провести розрахунки, щоб зореліт не загубився в космосі… а вернувся на Землю…

Марія попрямувала до виходу, який вів до ізолятора. Біля самих дверей її зупинив дзвінкий, спокійний голос:

— Маріє. Вам не можна входити в ізолятор.

Жінка повільно обернулася. Довго не могла збагнути — хто ж це говорить? Ага. Це голос УРа — Універсального Робота. Ось він стоїть біля пульта пілота — голубий ящик із двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчкк, був чудовим розумним автоматом. Він зберігав у своїй електронній пам’яті всю інформацію, зв’язану з польотом корабля, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі фізико-математичних наук. І ось тепер Урчик звертався до Марії з попередженням. Його очі-приймачі зовнішньої радіації — блискали червоними вогниками, з динаміка — маленького чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

— Ви заражені радіацією, Маріє. Ваше тіло швидко руйнується.

— І я вмру? — вражено прошепотіла жінка. — Я не зможу врятуватись, Урчик?

— Ні, — відповів автомат. — Ви помрете через кілька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромінив?

— Загинули всі члени експедиції, Урчик… Корабель потрапив у надпотужний потік радіації…

— Треба повідомити Космічну Раду Землі, — діловито заявив УР. — Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.

Марія знесилено опустилася в крісло, безнадійно сказала:

— Хто повідомить? Хто поверне зореліт на Землю?

— Я, — лаконічно сказав автомат.

Марія здивовано поглянула на нього. І зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так! Це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. І більше того… Можна спробувати… хоч це й божевілля… спробувати, щоб він доглядав синів, коли вона помре… Він розумний, Урчик. Він зможе. Треба лише годувати їх УП… [2] УП — універсальний продукт. і доглядати їх… їм буде тяжко, на самоті, без людей… але вони виживуть і повернуться на любу Землю… на рідну планету…

— Урчик, — несміливо сказала вона, з надією заглядаючи в його червоні очі. — Це чудово, що ти зумієш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…

— Говоріть, Маріє…

— Я народила двох синів, Урчик…

— Що таке “сини”?

— Двох маленьких людей. Таких, як і всі інші космонавти, тільки ще несвідомих…

— Я зрозумів, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності.

— Так, Урчик. Так, друже… І вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…

— Ви хочете, Маріє, щоб я доглядав їх?

— Так, Урчик… Прошу тебе…

— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.

Марія закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зібрати розбурхані думки. Що він каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тоді робити?.. В бібліотеці є книги… по догляду за дітьми… Урчик вміє читати…

— Урчик…

— Я слухаю, Маріє…

— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

— Наукову інформацію. Але мені це не потрібно. Все записане в моєму мозку.

— Я не про те. В бібліотеці є інформація про виховання дітей… їх треба годувати… і тримати в чистоті…

— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Маріє… Тільки є одна перепона.

— Яка?.. Урчик… Говори скоріше… бо я… не можу більше…

— Я стою на місці. Я не можу пересуватись.

— Цьому можна… зарадити, Урчик… Візьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… все інше використай для себе… з’єднай із своїм монтажем… у тобі є інформація..

— Я зрозумів, Маріє. Дякую.

— Зараз… Я допоможу тобі…

Марія впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточив її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.

Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Ледь помітно перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних машин-роботів. Вона витягла одну з них і підсунула до УРа.