Олесь Бердник - Привид іде по землі

З усього того я зрозумів лише одне — десь в Іспанії з’явилася людина, яка була невразливою. Вона, ніби тінь, проходила крізь тверді речі — ні стіна, ні гора не могли втримати її. Вона йшла вже біля тижня — інколи зникала, потім знову з’являлася в іншому місці, викликаючи паніку й жах своєю появою.

Я забув про сон, про їжу. Довгі години дня і ночі просиджував біля приймача й слухав повідомлення про містичне явище. Я хотів знати про результат незвичайного полювання за привидом.

І раптом він зник. Протягом доби ніхто ніде не зустрічав його. Висловлювалось припущення, що він перейшов на територію Франції непомітним, хоч попереджені прикордонники виставили посилені заслони. Радіодиктори жваво коментували можливість повернення людини-привида назад за допомогою французьких властей…

На третю ніч я не витримав і заснув. Проснувся я від рожевого сонячного променя, який проникав у щілинку. Дихалося легко, в повітрі відчувався озон.

Я відгорнув полу намету й завмер, вражений незвичайною розкішшю природи. По схилах, по траві пролягли алмазні стежки — то в ранковому освітленні блищала роса. Гори були якісь урочисто-строгі, вони мовби приготувалися до великого свята. Над ними купчилися біло-рожеві хмарки, ніби короною вінчаючи величні білосніжні хребти Піренеїв.

І раптом я побачив… людину. Нічого дивного в цьому не було — інколи по гірських стежках проходили мисливці. Вони гостювали біля мого вогнища, розповідали різні бувальщини, легенди, розпитували про Париж.

Але ця людина здавалася незвичайною. Вона була одягнена в сірий зім’ятий костюм, який мішком обвисав на її худому тілі. Я помітив, що чоловік не тримається стежки — рухи його були непевні, ніби в сонного.

“П’яний чи що?” — подумав я.

Людина наблизилась. Розплющила очі. З них дивилася така безпросвітна мука, таке страждання, що я здригнувся від жалю. Почувся слабкий голос.

Я насторожився. Людина говорила іспанською мовою.

— Допомоги… — прошепотіла вона.

Я кинувся назустріч. Людина впала на землю, з великим зусиллям підвелась і зупинилася, непевно похитуючись. Я підбіг ближче і, вражений, завмер.

У людини не було ступнів. Вона стояла на якихось обрубках. Та ні! Є одна нога! О! Є й друга! Чому ж я їх не помітив спочатку?

“Людина-привид!” — майнула блискавична думка. Безумовно, це вона! Що робити?..

Очі привида знову заплющились, руки з благанням простяглися до мене. Тіло його повільно, але невблаганно поринало в землю.

Серце моє стиснулося від жаху. Те, що відбувалось, могло статися лише в казці. Але ж навколо день. Я не сплю. Та й боятися не слід, адже я не дикун, а освічена людина.

Перемагаючи страх, я крикнув:

— Хто ви, й чим я можу допомогти?!

Людина здригнулася, розплющила очі. Судорожним зусиллям вона висмикнула з землі одну ногу, потім другу.

— Спати… Спати… — Почув я хрипкий голос. — Хоч півгодини. Я не спав цілий… тиждень.

— Але що треба зробити? — у відчаї крикнув я.

— Тримайте мене… Мене поглинає земля… Спати…

Людина захиталася. Я охопив її за плечі, намагаючись втримати, але з жахом відчув, як руки мої вільно проходять крізь тіло незнайомця. Це було незрівнянне ні з чим почуття. Здавалося, ніби тіло його складається з пружної рідини. Переді мною стояла жива людина і разом з тим примара…

Я відсахнувся. Гримаса болю і відчаю скривила бліде, змучене обличчя незнайомця. Він охопив руками голову, впав на каміння і затрясся в риданні. З відстані в кілька метрів я бачив, як він поволі поринав у землю. Бачив і нічого не міг вдіяти, хоч би навіть хотів.

Знову людина схопилася на ноги, дико озирнулася, з погрозою затрясла кулаком у бік Піренеїв.

— Прокляття! — закричала вона. — Будь проклята земля, що з’їла мене! Ніхто, ніщо не допоможе мені!..

Чоловік рушив мені назустріч. Я відступив крок назад.

— Не бійтеся! — гірко витиснув привид, зупиняючись. — Я не можу зробити вам зла… Я примара… Кінець! Сьогодні мене не стане. Але я не хочу… щоб зі мною… загинув великий секрет…

Привид знову склепив червонуваті повіки й кілька хвилин мовчав, поринаючи в кам’янистий ґрунт. Я дивився на нього, мов заворожений. А може, це сон? Хіба таке можливе в дійсності? Навколо все живе, природне — гори, дерева, трава… і поряд — людина-примара.

— Який секрет? — врешті насмілився запитати я.

Людина труснула головою, тупо подивилася на мене, потім на свої ноги, які до колін поринули в ґрунт.

— Так, так, — пробурмотіла вона. — Секрет… Ви єдиний знатимете секрет академіка Тенка.