Ігор Забєлін - В погоні за іхтіозаврами

А чудовисько повільно пливло собі далі, описуючи широку дугу. І раптом його не стало. Усе це було б дуже схоже на галюцинацію, якби ще довго не виднівся у воді залишений твариною зеленкуватий слід, що зникав у глибині.

І знову мою свідомість обпекла думка: “Іхтіозавр!”

Проте я не наважувався вимовити це слово вголос і чекав, що скаже досвідчений іхтіолог Румянцев. Але й він мовчав, здивовано знизуючи плечима.

— Що за дивовижна істота! — мовив він нарешті. — Ніколи такої не бачив.

— Мабуть, касатка, — відповів я не без заміру: у глибині душі я сподівався, що Румянцев мене спростує.

І він не забарився це зробити.

— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді. Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!

Шкода тільки, що видиво було майже таким короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева й поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.

— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…

Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану, але ми несподівано втратили інтерес до цього явища, хоча й знали, що найбільша інтенсивність роїння палоло припадає на схід сонця; загадкові мешканці темних розколин починають свою шлюбну карусель у примарному місячному світлі, а закінчують під яскравим промінням сонця.

Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла й мовчки повернув у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.

Сонце зійшло над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри й молочка він став опаловим.

Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну й пришвартувалася до борту “Чайки”.

Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили в черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас із Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію й зачинились там.

Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах, море й чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.

Румянцев засмутився не менше, ніж я.

— Ні, це, безперечно, не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?

А я думав, що це іхтіозавр, хоч так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.

І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.

І тоді я вперше й востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.

Чи не доводилося вам чувати про дивну й страшну хворобу — амок? Цей невиліковний приступ шаленого сказу, несвідома жадоба вбивства уражає жителів Малайського архіпелагу, але, на щастя, досить рідко. Людина, хвора на амок, вихоплює з-за пояса довгий ніж і, втрачаючи всякий контроль над собою, мчить вулицею села чи міста, вбиває й калічить усіх зустрічних — чоловіків, жінок, старих і дітей. Урятуватися від нещасного хворого можна, тільки вбивши його.

Вас може зацікавити, чому я, розповідаючи про зустрічі з таємничим чудовиськом, подібним до іхтіозавра, згадав про цю рідкісну й маловідому в нас хворобу.

Згадав я про неї, звичайно, не випадково. Справа в тому, що й у мешканців океанів бувають приступи, схожі своїм зовнішнім виявом на амок. Але що це: хвороба чи нез’ясовний вибух люті, — науці, як і багато чого іншого з життя океану, поки що невідомо.

Цілком точно встановлено, що такі незрозумілі приступи бувають у меч-риби. Ця велика, нерідко до п’яти метрів завдовжки, риба, озброєна довгим, гострим і надзвичайно міцним “мечем”, раптом починає поводитись якось дивно: перестає полювати і, розвиваючи швидкість до дев’яноста кілометрів на годину (це швидкість торпедного катера!), мчить по поверхні океану. Подібно до людини, враженої амоком, меч-риба нападає на все, що зустрічається на її шляху — хай це буде акула, кит, шлюпка, рибальський баркас чи навіть корабель, з яким їй в-очевидячки не справитися. Зустрівши беззахисного кита, ця риба з розгону встромляє у велетенську тушу свій меч і часом пливе далі, а іноді, хоч сама вона й не їсть китового м’яса, осатаніло орудує мечем, аж доки жертва спливе кров’ю й здохне. Хижак без великих зусиль пробиває дно дерев’яної шлюпки чи навіть відразу обидва борти навиліт і при цьому калічить рибалок. Без вагання кидається меч-риба також на кораблі, причому нерідко так глибоко вганяє меч у корпус корабля, що потім не може його витягнути й обламує. Якось меч-риба напала на англійське китобійне судно. Коли воно повернулось на батьківщину й стало в док на ремонт, виявилося, що меч-риба завдала удару такої сили, що пробила двосантиметрову мідну обшивку, семи сантиметрову дошку під нею, дубову балку в тридцять сантиметрів завтовшки й днище діжки з ворванню!