Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

— Хоч я і актор, — сказав Чарлі, — проте трохи цікавлюсь і фізикою, та хто нею тепер не цікавиться? І те, що ти мені ось тут наговорив, — це, пробач, просто мракобісся. І вже давно спростовано наукою.

— Ще раз кажу, що я вірую в того бога, котрий непізнаний до кінця, котрий розлитий в усьому навколишньому. Власне кажучи, бог — це природа, це кібернетика, це загалом все, що оточує нас. Але ж абсолютно все, навіть найдрібніші явища, взаємно зв’язане. І ці зв’язки надзвичайно складні. Чи знаєш ти, що, вдихаючи, ми, можливо, захоплюємо кілька молекул повітря, які видихнув у передсмертному зітханні Юлій Цезар? Втім, пробач, здається, я надто розфілософствувався. Хочеться трохи забутися. Ось що, Чарлі. Можу я тобі довірити одну таємницю?

— Будь-яку таємницю, — заявив Кноуп, нахиляючись, щоб дістати з саквояжа другу пляшку; обличчя актора налилося кров’ю, очі збуджено блищали.

— Зажди, — Катіль одвів повну склянку, — потім вип’ємо. Мова йтиме про вбивство Гуго Парчеллінга.

— Про вбивство Гуго? — мало не випустив склянку актор. — А хіба він… мертвий? Я чув перед посадкою останні вісті…

— Він ще живий, але гадаю, що протягне недовго…

— Що це значить? Це твоя робота, старий?! — на обличчі Чарлі відбилася ціла гама почуттів, серед яких переважав страх.

— Я тобі все розповім, — прошепотів Катіль, нахиляючись до Чарлі. — Так, це я вбив Парчеллінга. Причому вбив його без допомоги рук, одним лише розумовим зусиллям. Ти знаєш, звичайно, що коли людина думає, в її мозку виникає біострум?

— Читав.

— Ось цим біострумом я і вбив його.

— Хіба в тебе є якийсь підсилювач?

— Ніякого підсилювача, я вбив його звичайним розумовим напруженням.

— Ах, ось воно що, — розчаровано протяг Чарлі.

— Гуго Парчеллінг гірко образив мене. Немислима безсердечність! Він не хотів відстрочити плату навіть на один день! Автомобіль забрали. А мені довелось їхати лікуватися: нерви зовсім здали. Безсоння, головний біль. Прилітаю в Байамі. І цей мерзотник Парчеллінг, виявляється, там. Я зупинився у другорядному готелі. Всю ніч не міг очей заплющити: все ввижалось, як бог карає Парчеллінга, як він страчує його. Видіння були надзвичайно яскраві!

“Божевільний, — майнула в Чарлі думка. — І звичайно зовсім не причетний до того, що трапилося з Парчеллінгом”.

— Ну, добре… Видіння… А як вони могли подіяти на Парчеллінга? — обережно поцікавився актор.

— Дуже просто, — пояснив Револьс, облизуючи пересохлі губи. — Видіння, як я вже сказав, викликають біострум, а біострум індукує в навколишньому просторі електромагнітне поле, яке поширюється з швидкістю світла. І це поле здатне при певних обставинах впливати на того індивідума, про якого зосереджено думаєш. Може впливати, я знаю. Може! — вигукнув Катіль.

— Що ж ти тепер робитимеш? — спитав Кноуп, з жалістю дивлячись на Револьса.

— Ховатимусь. Шпигам мене не знайти. — Неспокійний погляд Револьса впав на сутану актора, яка лежала на лавці. — Дай мені її, Чарлі, — попросив він. — Я вірю, що в цих шатах бог врятує мене.

— Що ж, бери. І ось тобі про всяк випадок моя адреса. Коли доведеться скрутно, знай, що в тебе є надійний друг.

“Хай потиняється трохи, пограє сам з собою в піджмурки, — вирішив Кноуп. — Загалом він міркує розумно, це в нього просто нервова перевтома”.

Поїзд підійшов до станції.

Потиснувши Чарлі руку, Револьс підхопив свій чемодан, вискочив на перон і загубився в юрбі.

Кабінет Джона Триллінга не вражав величчю. Обстановка його мала звичайний, навіть буденний вигляд, коли не говорити про кібернетичного секретаря, що займав добру третину кабінету. Секретар міг дати господареві будь-яку довідку, будь-яку інформацію. Подейкували, що секретар перейняв і характер хазяїна — вередливий, запальний. Та цього ніхто не міг підтвердити, бо з секретарем мав справу лише Джон Триллінг.

— Отож, шановний, ви вважаєте, що ниточку знайдено? — мовив Триллінг, припалюючи цигарку.

— Так точно, сер, — виструнчившись, відповів шеф байамської поліції.

— Майте на увазі: сьогодні увечері я доповідатиму президентові про цю загадкову справу, — сказав Триллінг. — Ми всі зацікавлені в тому, щоб якомога швидше розплутати клубок. Уявляєте, що вийде, коли біля кожного з нас почнуть вибухати подібні кулі?

Шеф поліції у відповідь тільки блимнув білястими рідкими віями.

— Так чому ви вважаєте, що ниточку знайдено? — знову поцікавився Триллінг. — Можете сісти.

— Дякую, сер.