Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

Хмарка росла на очах. Мортону здалося дивним, що ніхто не помічав її. Денні обернувся. Люди купалися або лежали на піску.

Минувши бакен, хмарина посувалася до берега.

Був той тихий передвечірній час, коли сутінки ще не настали, але вже явно вгадувались. Тіні гусли і водночас розпливалися. Коли хмарина була метрів за сто п’ятдесят од берега, її нарешті помітили. Люди нерозуміюче поглядали на море: що то за чудасія так повільно наближається до берега, ковзаючи по поверхні води?

— Схоже на кулю з хмари, — казали одні.

— Ні, замале для хмари, — відповідали інші.

— Авжеж, діаметр не більше двох метрів.

— Зверніть увагу: хмарка майже прозора, ніби каламутне скло, а поверхня коливається!

Проминувши вузьку смужку прибою, хмарка виповзла на берег. Тепер було чути легеньке шипіння й потріскування її.

Люди одбігали від хмарки, а вона й не гналася. Звиваючись по пляжу, хмарка, здавалося, когось шукала.

— Тікаймо? — спитала Мерілін, коли куля була вже зовсім близько.

— Ні в якому разі, Мері, — заперечив Мортон. — Це щось подібне до кульової блискавки. А вона ж кидається вслід за рухомим предметом. Нам тільки треба познімати з себе металеві речі. Швидше!

Мерілін поспішно одкинула далеко вбік підзорну трубу, зняла з пальця перстень з чималим алмазом. Нашвидку загорнувши персня в хусточку, Мерілін нервово швиргонула його навздогін підзорній трубі.

Але хмарку не цікавили й металеві речі. Пропливши зовсім близько від Мортона й Мерілін, вона, не зупиняючись, полинула вздовж берега.

Мортон не зводив очей з сіруватої рухливої поверхні. Куля ніби дихала. Мортону здалося, що всередині хмарки в прозорій глибині пульсують якісь жилки і перебігає струм.

Мортон глянув на Мерілін. В її широко розплющених очах закляк жах. Такий вираз очей був у неї, коли вони минулого літа, подорожуючи вдвох по верхів’ях Амазонки, несподівано наткнулися на гігантську анаконду.

— Це щось страшне, — шепотіла Мерілін, — стискаючи долоню Мортона. — Кого вона шукає? І навіщо?

Хмарка, ніби їй у відповідь, швидко рушила до строкатого намету мільярдера. Всі затамували подих. Гуго Парчеллінг, що досі стояв біля входу в намет, ступив до розкішного роллс-ройса. Але хмарка була вже за кілька кроків. Парчеллінг підняв руки до обличчя, ніби захищаючись. Хмарка, не зупиняючись, налетіла на нього і оповила всього. Пролунав короткий крик. Парчеллінг впав. Усі почули звук, ніби лопнула туго натягнута струна, і хмарка щезла.

Кинулись до потерпілого. Парчеллінг лежав горілиць, розкинувши руки. З куточка губ на пісок збігала кров.

Розштовхуючи натовп, підійшли два полісмени. Вони ретельно сфотографували з різних боків нерухомого Парчеллінга і почали уважно оглядати кожен клаптик землі.

До берега вже мчала швидка допомога.

Через кілька хвилин сержант Робін доповідав шефу поліції Байамської округи:

— Все зроблено, шеф. Парчеллінг у лікарні.

— Як він?

— Поки що непритомний.

— Обшукали?

— Так точно. Ось… — Робін поклав на стіл масивний платиновий портсигар, на кришці якого була вигравірувана усміхнена купальниця верхи на дельфіні. Поруч поклав невелику річ, схожу на записну книжку, і круглий бумажник.

— Це все?

— Все.

Шеф обережно розкрив портсигар. У ньому лежали три цигарки “Кемел”. Відклавши його, шеф узяв бумажник. Серед кількох доларових папірців лежала зібгана записка. Шеф обережно розгладив її.

“Звертаюсь особисто до Вас як президента Автомобільної компанії. Прошу відстрочити виплату. Доведений до відчаю…” Далі текст було одірвано.

— Звичайне прохання, — недбало сказав Робін. — Парчеллінг, певно, одержував щодня десятки, якщо не сотні таких прохань.

— Мені здається, що це не зовсім звичайне прохання, — похитав головою шеф, — інакше Парчеллінг не носив би його в бумажнику. Треба встановити, хто автор цього листа. Візьміть, Робіне, — шеф дав сержантові зібганий папірець, — однесіть у лабораторію. Хай зроблять аналіз паперу, чорнила, почерку, усе, що потрібно.

— Слухаю!

Шеф узяв до рук річ, схожу на записну книжку. Це був кишеньковий фонограф. Парчеллінгу він заміняв записну книжку.

Шеф натиснув кнопку. Але фонограф мовчав. Він повернув до кінця верньєр гучності. Протягом кількох хвилин чути було тільки шипіння магнітної стрічки. Потім голос Перчеллінга промовив:

“Замовити літак на Балтімору. П’ятниця, п’ять сорок… Після сесії акціонерного товариства — до моря. Найвірогідніше, в Байамі. Треба відпочити. Не забути замовити погоду: без дощів мені там нема чого робити…”