Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

Я насунув на голову шолом, у який було вмонтовано тонюсінькі проводи-“нерви”. Тепер біоструми мого мозку могли безпосередньо командувати щупальцями маніпулятора, як моїми власними руками й ногами. Я намагався схопити щупальцями хоч одну пластинку, але вони вислизали з дивовижною спритністю, обминаючи пальці-щупальця. Мені згадалося, як я відпочивав місяць тому в Середній оранжереї “Ізольди”, на прісноводному озері, яке ми називали чомусь Синім, хоч воно було прозоре, мов сльоза. Купаючись в озері, я часто натикався на невеликі зграйки пліток, і вони так само вислизали од мене, коли я намагався піймати їх.

Раптом я відчув пекучий біль у лівій скроні. Одне щупальце, що схопило нарешті пластинку, раптом стрепенулося, потім переломилося навпіл, спалахнуло і скрутилось, перетворившись на маленький клубок, що одразу ж розтанув.

Я подав команду і поквапливо відсунувся од сфероїда. Біль, спочатку зовсім нестерпний, потроху вщух.

Коли щупальце спалахнуло, я мимоволі скрикнув.

— Що, Володю? — пролунав у навушниках стривожений голос Георгія Георгійовича. — Щось трапилося?

— Пластинки просочуються з антибака.

— Ти поранений?

— Ні.

— Добре чуєш мене?

— Авжеж.

— Так от. Ти повинен негайно… — зненацька голос старпома перервався.

Даремно я щосили кричав у переговорний пристрій — відповіді не було. За Валентина я не боявся — зона, де він перебував, була відносно безпечна. Швидко вирішивши, я скомандував — і маніпулятор на повній швидкості рвонувся до відбивного дзеркала, де мав бути старпом.

Через кілька хвилин локатори виявили маніпулятор старпома. Я наблизився до нього і побачив таке, від чого кров захолола в жилах. Маніпулятор стояв, якось неприродно нахилившись. Од його гусениць зосталося лише кілька траків. Ведуча частина лівої гусениці розпалася на окремі деталі. Між ними кишіли пластинки. То тут, то там спалахували клубки білястої пари і одразу ж розвіювалися. Старпом — у нього було перекошене від болю обличчя — щось закричав, побачивши мене, але я нічого не почув: мабуть, його передавач було пошкоджено.

Події розвивалися катастрофічно швидко. Одне за одним падали уражені щупальця. Я здогадався, в чому річ. Старпом, мабуть, не встиг чи не зміг вимкнути зворотний зв’язок. І тепер од щупалець, що їх ламали й спалювали пластинки, його нервова система й мозок перебували у стані шоку.

Не можна було гаятись. Покінчивши з щупальцями, пластинки могли дістатися й до самого маніпулятора, і тоді старпому було б кепсько.

Повагавшись мить, я скомандував увімкнути променевий пістолет і спрямував його на пластинки, що копошилися між щупалець маніпулятора.

Мені здалося, що крізь броньоване скло шоломофона до мене долинув крик Георгія Георгійовича. Але це, звичайно, здалося: звук не міг передаватися в безповітряному просторі.

Коли я наважився глянути на старпома, він лежав у своєму кріслі, відкинувшись далеко назад: мабуть, знепритомнів. Це було краще — він не відчував жахливого болю.

Незабаром з пластинками було покінчено. Я взяв маніпулятор старпома на буксир і рушив назад…

Прокинувшись, я рвучко повернувся і, вилетівши з гамака, боляче вдарився об стелю каюти. Так, за ці роки я встиг одвикнути від невагомості, і до цього стану доводилося звикати заново.

Всі двигуни “Ізольди” тепер мовчали. Наш корабель став штучним супутником щойно відкритої нами нової планети, яка належала до системи подвійної зірки Бета Ліри. Ми рухались над нею по еліптичній орбіті. Десь під нами, на глибині понад двісті тисяч кілометрів, було видно поверхню невідомої планети. На жаль, планету огортав товстий шар атмосфери, і побачити щось до ладу не щастило.

Перебираючи руками вузькі перекладини вздовж бокової стінки коридора, я рушив до капітанської рубки. Там мав зібратися весь екіпаж “Ізольди”.

Становище наше було одчайдушне. Дві третини навігаційних і коректуючих приладів вийшли з ладу. В глибині душі я не переставав дивуватися, чому пластинки все ж “милосердні” до нас, людей?

Я неквапно пересувався — безглузді думки не давали спокою. Можливо, те, що ми досі живі, — просто випадковість? Чи це незбагненна примха пластинок?

По дорозі я наткнувся на велику голубувату пластинку — вона навіть не робила спроби напасти на мене — і думки мої стали зовсім фантастичними. Може, ці таємничі пластинки — жителі планети, яку ми щойно відкрили, і вони вирішили взяти нас у полон? Цим можна було пояснити, чому вони нас “милували”. Думка ця здалася мені занадто вже дикою, але чим більше я роздумував, тим більше зростала впевненість, що в чомусь я все ж маю рацію…