Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

Якщо людина не могла чи не встигала одразу зорієнтуватись, лишалося одне — дати маніпулятору можливість самому вирішувати.

Сьогодні ми готувалися до вилазки на поверхню “Ізольди”. Треба було вкрити життєво важливі відсіки самозатягливим пластиком на той випадок, коли в корпусі буде пробоїна.

Звичайно, можна було відрядити назовні самих роботів, стежачи за ними по екрану телевізора і віддаючи команди. Але люди на поверхні зорельота, певна річ, діятимуть оперативніше, а для нас була дорога кожна хвилина.

Нарешті тиск у барокамері впав настільки, що можна було вибиратися назовні.

— Старт! — пролунав у радіонавушниках голос Георгія Георгійовича, і я натиснув стартер.

Гусениці маніпулятора почали рухатись. Він повільно поповз прямо в відчинений люк.

Хоч я вилазив на поверхню десятки, якщо не сотні указів, величне видовище космосу завжди вражало мене. Я не вірю тим космонавтам, що стверджують, ніби до Простору можна звикнути, як можна звикнути до краси заходу сонця в горах або до розлогої пшениці, яку хвилює степовий вітер, чи до квітучої вишні.

А мені космос здається щоразу іншим. Інакше, ніж учора, незмигно горять зорі, по-новому дихають далекі світи, підозріло дивлячись на зухвалий зореліт.

— Вирулюємо до анігілятора! — почув я команду старпома.

Він уже був здоровий.

Магнітні гусениці м’яко рухались по поверхні, надійно до неї “прилипаючи”.

Сьогодні космос здався мені особливо похмурим; можливо, у мене був поганий настрій — кляті пластинки не виходили з голови.

Проминувши центральний пост керування, ми попрямували до двигунів. Танкетки наші рухалися з швидкістю шістнадцять кілометрів на годину. Більшої швидкості ми не вмикали, бо це могло позначитися на якості дослідження поверхні корабля.

Повз броньовані шибки ілюмінатора пробігали знайомі обриси “Ізольди”. Пропливла кульова обсерваторія, з якої стирчали телескопи, націлені в різні точки Простору. Деякі телескопи повільно оберталися, ловлячи мізерно слабке світло далеких зірок.

Проплив житловий відсік, що мав протиметеоритний захист. За ним потяглися численні секції оранжерей, де була представлена мало не вся флора Землі — від полярного моху і сибірських сосен до тропічної орхідеї й апельсинових дерев Апеннінського півострова.

За оранжереями були вольєри для тварин.

Ми ніби везли з собою частку дорогої Землі. На столі у нас не переводилося свіже м’ясо — цим особливо пишався Лібін. І, що не кажи, готував Лібін надзвичайно смачні страви. (Трохи очунявши од пластичної операції, він негайно ж повернувся на “кухню”).

Мою увагу привернула якась пляма, що чорніла на поверхні складського приміщення. Я радирував про це старпомові.

— Для дослідження лишається Орленко, ви йдете за мною, — наказав Георгій Георгійович.

Нарешті ми проминули екрани, що захищали екіпаж від радіації ракетних двигунів.

— Будь уважний! — попередив старпом.

Півнеба затуляла тепер колосальна чаша, що повільно насувалася на мене, зростаючи на очах. Це була, власне кажучи, основна частина корабля — фотонний відбивач, те “вітрило”, яке давало “Ізольді” можливість розвивати субсвітлову швидкість. Відбиваючись од дзеркальної чаші, фотони, що утворювалися внаслідок сліпучих вибухів речовини й антиречовини, штовхали ракету вперед.

— Я перевірю зовнішній обвід, — пролунав у моїх навушниках голос старпома, — а ти займись анігілятором.

Я знав, що обвідна частина відбивача — найнебезпечніше місце на кораблі, бо там була підвищена радіація. Але водночас це одна з найважливіших частин корабля — вона давала можливість маневрувати. Для цього по обводу було розташовано ракетні двигуни. Вмикаючи деякі з них, можна створювати бокову тягу і цим змінювати напрям польоту.

Наблизившись до сфероїда, де раніше зберігалася антиречовина, а тепер перебували наші “полонені”, я похолов од незвичайного видовища. Хоч на сфероїді не було якихось помітних тріщин чи отворів, його поверхня ніби здулась. На ній з’являлися маленькі пухирці, що виростали на очах. Пухирець перетворювався в гнучку тремтливу пластинку, що відокремлювалась од поверхні сфероїда і тут-таки падала вниз. Внизу вона все більше й більше розплющувалася, розпливалась, наче млинець на сковороді, і швидко ставала невидимою, зливаючись із навколишнім фоном.

Що було робити?

Я впритул наблизився до сфероїда. Гусениці маніпулятора завмерли біля самої його поверхні, яка тепер здавалася живою.