Валентина Журавльова: Поправка на Ікс

Капітан нахилив голову, сердито засопів. Подумав: “Витягти силоміць?..”

Лариса подивилася в ілюмінатор. За чорним склом завивав, гримів шторм.

— Протримайтеся ще півгодини! Тільки півгодини! Прошу вас… Це потрібно, дуже потрібно!

Капітан зціпив-зуби (дуже хотілося лайнутись), помовчав, прислухаючись до реву вітру. Неголосно сказав:

— У мене екіпаж. Вісім чоловік…

— Але я піймала космічне випромінювання. Ви повинні мені повірити, повинні, повинні! Нехай по радіо передадуть… А я шукатиму. Протримайтеся ще півгодини!..

Було в її очах щось таке, від чого капітанові стало моторошно. Він чогось подивився на годинник, подумав: “Під три чорти! Досить. Перейду на танкери… Та що танкери! Краще динаміт возити, ніж учених!.. Дівчисько… Гм… Халепа!” І несподівано для самого себе капітан сказав:

— Єсть… протриматися!

Кабінет був величезний, розкішно обставлений: різьблені, майстерної роботи меблі, пурпурові бухарські килими, картини в позолочених рамах. Юрій Федорович Шорін, обраний недавно президентом академії, відчував глухе роздратування від цієї непотрібної, майже парадної урочистості. Заклавши руки за спину, він ходив по кабінету — високий, широкоплечий, бритоголовий. Віднині йому належало більшу частину дня проводити тут, тому з розсудливістю мандрівника, який звик навіть короткочасний перепочинок влаштовувати розумно й зручно, він обмірковував, як розставити книжкові шафи, чим замінити кришталеві люстри, які картини зняти.

Подобалися Шоріну тільки великі вікна, що виходили в сад. Навіть тепер, оголений січневою холоднечею, сад був сповнений тієї строгої краси, котру могла в повній мірі оцінити тільки людина, яка бачила чорну пустоту космосу. Краса була у всьому: в плавному, мрійливому похитуванні погнутих гілок старого в’яза, в застиглій низці припорошених снігом молоденьких берізок, у садовій лаві, що виглядала з-за кучугури. Небо, дерева, сніг викликали неясне хвилювання. І Шорін прислухався до цього хвилювання — почасти іронічно, почасти здивовано.

Три роки тому, напередодні Місячної експедиції, в його життя вперше увійшло щось таке, що не піддавалося логічному аналізу. Раніше Шорін твердо знав, що великим проблемам слід приділяти більшу увагу, малим— меншу. Саме це впевнено вело його в науці. Там, де інші розкидалися, розпорошували сили, він умів знайти головне, вирішальне. Це головне заповнювало все його життя. А решту, те, що лишалося, він віддавав музиці. І раптом Шорін став помічати звичайнісінькі речі. Зовсім несподівано він зробив відкриття: увагу може привернути навіть те, що зовсім не є проблемою. Він міг, наприклад, подовгу спостерігати падіння сніжинок, хоча воно виражалося простою і не дуже цікавою системою диференціальних рівнянь. Тоді він вирішив, що це звичайна втома, поговорив з лікарями і на три тижні поїхав на Кавказ, у санаторій. А потім почалася Місячна експедиція, що вимагала величезного напруження всіх сил, духовних і фізичних, і примусила його забути про все інше.

Життя Шоріна по вінця заповнило Незвичайне: страшні стартові перевантаження, що затьмарювали свідомість; гнітюче, невідступне почуття самотності в чорній пустелі космосу; нарешті Місяць і перший крок по скелястій, покритій тріщинами місячній землі , що запам’ятався назавжди.

Як спогад про ті дні, на столі Шоріна лежав ніздрюватий камінь — шматочок Місяця. Поряд з малахітовим письмовим приладдям він здавався недоречним, цей простий камінь, відбитий на стрімкому валу Затоки Райдуги. Але тут, у величезному кабінеті, він був для Шоріна часточкою Незвичайного.

Так, місячний камінь міг хвилювати, це Шорін розумів. Не розумів він іншого: чому іноді хвилювали звичайні дрібниці: краплі дощу на шибці, занесений вітром запах сирого осіннього листя, випадковий відблиск сонця на обледенілому карнизі. Шоріну здавалося, що наближається старість. Йому йшов сорок другий рік. Він не хотів думати, що це не старість, а віддана науці молодість владно пред’являє свої права.

…Безшумно відчинились поліровані, з червоного дерева високі двері. З’явилася секретарка — у строгому англійському костюмі, бездоганна, цілком академічна. Мовчки поклала на стіл конверт і целофановий пакет з магнітною стрічкою. Скоса подивилася на запилений, непримітний камінь. Відсунула його, акуратно струсила пил. Мовчки вийшла.

Шорін поскріб рудувату борідку, спантеличено подивився їй услід: “Чого вона мовчить?” Зрозумів: боїться потурбувати. Всміхнувся; “Ну й ну!.. Навели хрестоматійний глянець…” Знайомий почерк на конверті — з нахилом, великими буквами — одразу де й ділося роздратування. Лист був від давнього друга, композитора Артем’єва.