Валентина Журавльова: Поправка на Ікс

— Миколо Олександровичу, — голос дівчини був, як і раніше, веселий, — я думала, що в наш час кораблі не тонуть… Ви зробите щось, і все буде гаразд. А передача думок на відстань — це не розмова по радіо. Я можу передавати лише загальні враження…

— От-от, скажіть їм: у мене таке враження, що “Сміливий” затоне приблизно на широті…

Капітан схилився над картою.

XX століття звикло до відкриттів. Ще в пелюшках воно бачило політ перших аеропланів, дослухалося до позивних перших радіостанцій. Ледь зіпнувшись на ноги, по-дитячому відважне, воно кидалося на крилах плаща-парашута з Ейфелевої башти, нестримно рвалось до полюсів, замахувалося на класичну фізику формулами Ейнштейна. В юності воно дало людям каскад дивовижних відкриттів Павлова, Едіссона, Резерфорда; в зрілі роки — могутню силу атома, невичерпну пам’ять електронних машин, стрімкий зліт міжпланетних ракет.

Здавалося б, що може здивувати XX століття? Розумне, роботяще, дещо скептичне — вірить лише в ясність експерименту і точність розрахунку — XX століття спокійно дивилось на нові відкриття. Але коротенька — в три рядочки — газетна замітка примусила насторожитись до всього звикле століття. Був успішно проведений дослід передачі думок на відстань.

У невеличке містечко Приволжя, до Інституту мозку ринулись кореспонденти, вчені, просто цікаві. З’ясувалося, однак, що думки можна передавати на відстань… п’яти кроків. Стало відомо, що апаратура сміховинно проста для віку техніки — дріт, якісь кристалики, алюмінієві відбивачі. Ще з’ясувалося, що, по суті, передаються не думки, а досить невиразні враження.

XX століття, яке ловило сигнали міжпланетних ракет і радіовипромінювання віддалених галактик, могло скептично всміхнутися. П’ять кроків? Це не відстань.

Але на березі Волги, в тихих лабораторіях Інституту мозку, провадилась копітка дослідницька робота. Її не зупинили насмішки неуків, багаторічна смуга невдач, загибель групи ентузіастів, які на собі поставили рискований дослід. Люди, які йшли до розгадки великої таємниці століття, вміли працювати. П’ять кроків поступово перетворилися в сто метрів, потім — у кілометр, нарешті — в межу видимості. Неясні враження, що передавалися на відстань, стали виразнішими, точнішими. Але багато що було неясним.

Досліди тривали.

Глибоке, м’яке, встановлене на амортизаторах крісло гасило штормову качку. Лише стінка каюти, що матово відсвічувала голубою емаллю, то повільно лізла вгору, то, зриваючись, нестримно летіла вниз. Від цього паморочилася голова. Лариса наділа шолом з вправленими в пластмасу гнучкими індукторами. Міцно — до болю в скронях — стягнула ремінець. Ревіння шторму, гуркіт дизелів, голоси в коридорі розтанули, зникли.

На круглому зеленуватому екрані осцилографа тремтіла ламана жовта смужка. Електронний контроль, для якого не існувало ні бурхливого моря, ні корабля, що гинув, байдуже констатував: “Людина схвильована”. Лариса увімкнула струм настройки. Поряд з жовтою смужкою з’явилася чітко прокреслена червона синусоїда. До шолома йшов низькочастотний струм альфа-ритму. Звичайно це відразу заспокоювало, допомагало зосередитись. Але тепер пульсуюча жовта смужка дуже поволі, наче знехотя,’зближалася з червоною синусоїдою альфа-ритму настройки.

Лариса заплющила очі.

І майже в ту ж мить біля самого краю зеленуватого екрана з’явилася світла іскриста пляма. Це був зет-ритм, основний ритм мислення.

Багато поколінь біофізиків шукали цей ритм, що ніс людську думку. Але грубі прилади реєстрували тільки побічні ритми низьких частот — альфа, бета, гама… Тридцять коливань за секунду, довжина хвилі десять тисяч кілометрів — такий альфа-ритм, добре вивчений ще в першій половині століття.

Важко було тоді уявити, наскільки далекий він од стрімкого зет-ритму з довжиною хвилі одна тисячна сантиметра!

Іскриста плямочка на екрані осцилографа поступово зростала, поглинаючи жовто-червоні смужки настройки. В цій плямочці сплелося безліч недоступних для ока ліній. Зет-ритм, що був надзвичайно складний і мав багато підритмів, ще не вміли аналізувати. Його могли тільки передавати.

Лариса майже машинально рухала важельок шукача. Підкоряючись плавному рухові руки, на щоглі “Сміливого” оберталася подвійна кристалічна антена: кидала в ніч, у шторм зет-ритм і намацувала випромінювання у відповідь. Близький по природі до інфрачервоних променів, зет-ритм легко пронизував туман. І все-таки потрібне було величезне, майже надлюдське напруження, щоб піймати послаблене відстанню випромінювання. Поставали й зникали уривки думок, спалахували і в ту ж мить згасали невиразні видіння. Потім звідкись навалилася глуха, сіра запона і все відтіснила.