Олесь Бердник - Вогняний вершник

Так минали роки. Дівчина розквітла. І одного разу сталося чудо. В долині з’явився летючий корабель. Батьки і їхні сусіди вельми злякалися, але не встигли заховатися. З корабля зійшли люди. Вони були серйозні, поважні. Нікого не зачепили, нічого не взяли. Милувалися краєвидами, пили воду з гірського потоку. Штучні істоти за їхнім велінням рили біля підніжжя гір, викидали назовні купи блискучих камінців. Але Гледіс те не цікавило. її заворожили люди, небачений корабель. Вона була вражена, збентежена. Отже, десь за горами цілком інший світ. Там дивовижне, небувале життя. Чому ж батьки мовчали про те? Чому нічого не сказали їй? Серед учених і дослідників гір був правитель Орани. Він помітив юну дівчинку, що дикою кізкою виглядала з-за стіни бідного притулку, прочитав у її погляді цікавість і спрагу до незнаного. Він збагнув її душу. І не треба було дуже наполягати, щоб вона згодилася летіти у широкий світ.

Батьки плакали, благали. Гледіс твердо заявила: вона хоче знати, що там, за горами. Чого вона дочекається в цій ущелині?

Другого дня, коли Блакитне Світило засріблило білосніжні верхів’я гірських велетнів, корабель був готовий до вильоту. Гледіс прощалася з батьками. Вони нізащо не хотіли покидати улюблений затишний куточок. Батько цілував єдину доньку в очі, не соромлячись сліз, плакав гірко, примовляв:

— О, моя нещаслива доню! Ти, немов дурненький метелик, летиш на яскравий вогонь шумливого світу! О, ти ще пожалієш!

Мати лише пригорнула Гледіс до грудей, благословила, ледве чутно прошепотіла:

— Не забувай нас, доню. Як стане тяжко, пам’ятай, що в цій самотній долині тебе ждуть. Не забувай…

Ніби хтось зірвав пов’язку з очей Гледіс. Після вузької, глухої долини — вся планета Орана. Вогняним потоком влилося до її свідомості нове знання. Прискореним психометодом вона оволоділа необхідною сумою шкільної інформації. І за півроку вже знала не менше, ніж усі її ровесники.

Кареосу було приємно дивувати недосвідчену дівчинку. Він немовби гордився своєю могутністю, широчінню своїх володінь, можливістю поставати перед нею неосяжним володарем життя та його таємниць, планети і її жителів. Він не розлучався з нею. Поселив у своїй ізольованій віллі, звідки керував Ораною та її супутниками, а коли вилітав у мандри, то неодмінно брав Гледіс з собою.

Дівчина побачила безкраї поля, на яких все було механізовано. Жодної людини! Розумні кіберсіячі виходили самостійно на зорані ниви навесні, а в кінці літа їхні механічні брати — кіберкомбайни — збирали багатющі врожаї розмаїтих культур, щоб передати їх у мегаполіси — грандіозні планетарні міста, де жили мільярди оранців — мислячих істот планети. Крім плодів лісу, садів та полів, жителі міст отримували безліч виробів заводів та фабрик, де різноманітні синтезатори без упину трансформували в біореакторах неорганічні речовини в їжу, машини, меблі, іграшки, парфуми, вбрання та алкогольні чи безалкогольні напої.

Мегаполіси гриміли від музики, пісень та шалених веселощів. Гігантські кінозали демонстрували захоплюючі фільми про подвиги космонавтів, про морські походи прадавніх героїв, про жахливі муки минулих поколінь, про революційні зрушення предків, які посіяли зерна сучасних досягнень. На стотисячних стадіонах вирували стихії почуттів, прихильники спортивних видовищ вітали своїх улюблених героїв після перемог над супротивниками. Океанські та морські пляжі були заповнені мільйонними юрбами. На тисячах кораблів, магнетольотах, космічних лайнерах оранці робили мандрівки морські, повітряні, космічні.

Гледіс усім цим була вражена. Знаючи страхітливу історію далеких віків, коли кожен подвиг героїв, будь-яке прагнення до свободи жорстоко переслідувалося тодішніми правителями, вона сповнювалася почуттями невимовної вдячності до вчених, вождів людства, які розкували мислячих істот.

Кілька мандрівок на супутники Орани відкрили перед дівчиною красу і таємничість космосу. Вона збагнула масштаби планети, відчула її відносність перед безміром простору, сповнилася повагою до тих, хто прагнув підкорити, завоювати далекі світи для блага людей. І вона віддала своє серце Кареосу, людині казкової могутності, яка, не знати навіщо, так високо піднесла її, звичайну дівчинку.

Після турбот дня правитель повертався до вілли і йшов до неї. її довгасті очі, схожі на темно-сині плоди хао, іскрилися радістю й сповнювалися таким непідробним захватом, що суворе серце Кареоса починало хвилюватися від давно забутого почуття, а на сухорлявому мужньому обличчі промінилася щира усмішка. Він цілував її чисті уста, вдихав гірську прохолоду зеленавих кіс, заплющував очі. І тоді правителю здавалося, що зникало все: Орана, невпинний тягар керування, не відомі нікому тривоги за майбутнє. На хвилинку він забував про все. Та хвиля не зупинялась. І вир життя знову захоплював Кареоса.