Олесь Бердник - Вогняний вершник

— Згода. Тільки спочатку зайдемо в кафе. Посидимо, пообідаємо. Я свої примітиви прочитаю вам за столиком, а ви — про любов — на вулиці. Домовилися?

— Домовилися, — ласкаво всміхнулася дівчина.

Вони зайшли до кафе. Сіли за крайнім столиком на відкритій веранді. Підкотилася повненька офіціантка, витягла з кишені блокнот, запитливо глянула на гостей.

— Обідати не буду, — попередила Галя. — Так що-небудь.

— Каву, — сказав Григір, — тістечка, яблука.

Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.

— Мені дивно…

— Що?

— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.

— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.

Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?

Офіціантка принесла каву і тістечка.

— Читайте ж ваші вірші, — сказала вона. Він глянув у блакитні очі.

— Що ж вам читати?

— Що хочете.

— Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі — ритмічна проза. Мініатюри.

— Ми ж домовилися, Григоре…

— Про космічну вітчизну, — сказав хлопець.

— Що це означає? — здивувалася Галя.

— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…

— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.

— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…

Ми не діти Землі,

ми посланці небес.

Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,

сповнені творчої сили.

Свій вогонь віддали

первозданній і дикій планеті.

Скільки мук і страждань,

скільки дивних містерій?!

Меркне спогад про рідну країну,

частокіл лабіринту все вище,

втома павутину плете

з ілюзорних туманних видінь.

Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками

на тривимірній сфері планети.

Інколи сняться йому чаруючі сни,

закликають летіти у невимірну глибінь!

І тоді Гуллівер посилає вві сні

міжпланетні ракети,

ніби пташок паперових.

О смішні і наївні видіння!

Прометею! Трусони скелю матерії,

до якої тебе прикував нещадний закон,

громом обізвися до братів — закутих титанів!

Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.

Ми — його діти!

Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?

Про її неосяжну красу?

Зупиніться, хто юний духом,

хто старий духом, -

зупиніться і згадайте славне минуле

згадайте казкову блакить

свого прекрасного царства,

де народилися ми,

де ми зростали під лагідним поглядом

Великої Матері!

І вставайте!

На світанку вставайте, -

молоді й сильні,

відважні й непохитні!

Умийтеся сонячними променями

і починайте нове життя!

І починайте нове життя у невимірності волі,

бо земне існування твоє, Гуллівер, -

то лише мить сновидіння…

— Дуже цікаво, — сказала дівчина.

— Справді? — зрадів Бова.

— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…

— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?

— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.

— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.

— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.

— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

— Про яке ребро?

— Адамове ребро. Ось послухайте…