Олесь Бердник - Вогняний вершник

— Ви… замурували себе? — здивувався юнак. — Навіщо?

— Для спасіння, — теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукавами, просторі штани. — Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.

— Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?

— Свою душу! Душу, отроче, — зовсім спантеличено відповів Василій. — Кого ж іще можна спасати?

— А від кого? — Не вгавав Коля.

— Від сатани…

— А хто це такий — сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?

— Сатана — ворог роду людського.

— Не знаю такого. Це просто міф.

— Не дивно, отроче, — зрадів Василій, простягаючи руки до нього. — Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!

— Еге, — засміявся Коля. — Наш учитель природознавства називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.

— Плутане щось кажеш, — зітхнув Василій. — Виведи мене на повітря. Душно мені.

Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею прогримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримоторний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.

— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!

— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.

— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літають?

— Люди. Такі, як ми.

— І я можу полетіти?

— І ви. Взяти квиток, сісти і…

Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривожно скрикнув:

— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічності. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?

— Встаньте! — Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. — Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.

— Свят, свят, свят, — знову зашепотів Василій, хрестячись. — Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою спокусою.

Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на далекий обрій лівобережжя.

— То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?

— Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.

— А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?

— Люди створили, — здивовано пояснив Коля.

— Без Бога? — гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.

— Самі, — наївно відповів хлопець. — Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готуються.

— До зірок? І Бога там не бачили?

— Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!

— Свят, свят, свят! — Очі воскреслого блищали хворобливо. — Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літають у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! — Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. — Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?

— Суд? — перепитав хлопець. — Чому страшний? Хто завинить — того судять. Тільки не страшним судом, а нормальним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихователь Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд — суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.

— Як ти сказав? — Жахнувся Василій. — Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а котрий нині рік? Від Різдва Христового?

Коля відповів.

— Боже! Цілий вік! — болісно зітхнув Василій.

Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.

— Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?

— Як? — Не збагнув Коля.

— Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?

— Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.

Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.

— Ходімо, — крикнув хлопець. — Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!

Василій не ворушився, мовчав.

Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явилася машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екскурсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.

— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.

— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…