Олесь Бердник - Вогняний вершник

Марія знеможено схилилася до стіни, її підтримувала черниця Василина. Агафія блиснула страшним поглядом.

— Чули? Вигадки сатани! Хіба це суд? І хто судив? Де караючий Господь? Де вогонь?

— Навіщо вам вогонь? — скрикнула Марія. — Невже не досить вогню і муки на землі?

— То ти проти святого письма повстаєш? — зловісно запитала Агафія. — Хіба не читала, хіба не знаєш, яким має бути страшний суд?

— Не вірю! Не приймаю! Милосердя не судить! То людські боги! Мій бог — дитя і мати! Дитя нікого не може осудити!

— Хапайте її! — гукнув чернець Василій. — Хапайте і несіть до келії. Горе нам, горе! Поселився у нашій обителі враг роду людського! Горе нам, горе! Воістину страшний суд незабаром!

Василій проходив мимо келій, стукав у двері. Почувши голос, відчиняв. Низько кланявся ченцям, примовляючи:

— Прости, брате, коли в чому завинив.

— Бог простить, брате!

Обійшовши всіх, Василій рішуче закрокував до воріт монастиря. Там на нього чекав ігумен чоловічої обителі отець Стефан. Обличчя старого наставника було схоже на печену картоплину. Він схлипував, обнімаючи Василія. Похитав сумовито головою, прошамкотів:

— А може, кинеш свою затію, брате? Га? Перемелеться… Помолимося Богу разом, всі страхи розвіються! Га?

— Ні! — різко рубонув Василій. — Не тримай мене, отче? Самі в сітях сатанинських заплуталися, мене відпустіть ради господа! Сам антихрист прийшов на землю, всі ознаки його. Вже й наша обитель зганьблена, нема місця на землі для праведника. Яких ще знаків треба? Сказано: “Коли побачите це, біжіть в гори, готуйтеся до часу останнього”.

— Сказано: “Не знаєте ні дня, ні часу”, — спробував заперечити ігумен.

Василій трусонув чорною гривою волосся, темні очі його грізно блиснули, між вусами забіліли зуби. Він підняв руку, ніби закликаючи в свідки Бога, потряс нею.

— Сказано також: “Коли пожовкнуть ниви, то скоро жнива. Бережіться, бо в страшній люті зійшов до нас Антихрист, знаючи, що недовго йому панувати”. І зведе він, отче, навіть обраних! Я не бажаю дивитися на ганьбище! Преподобний отче, не тримайте мене! Я вирішив, ніхто не зупинить! Піду в печеру, умру і ждатиму страшного суду. Скоро, скоро загримить труба архангела! Скоро, скоро гряде Жених!

Василій схилився для благословення. Ігумен похапцем благословив його, розвів руками. З жалем поглянув на хмарки в синьому небі, на квітучі каштани в монастирському саду. Цмокнув сухими губами:

— Ієх! Краса яка божа! І не гріх тобі кидати її? Братія терпить, молиться, а ти кидаєш нас у час тяжкий.

— Отче, не вводь мене в спокусу. Прости, коли завинив. На страшному суді зустрінемось.

— Бог простить, — зітхнув отець Стефан. — Іди, коли так. Де ж ти хоч будеш?

— Про те знатиме Бог, — непривітно сказав Василій, рушаючи до брами. Він закинув невелику торбинку за плечі, вийшов з воріт і, не оглядаючись, пішов вулицею. Біля Дніпра ще поглянув на золоту дзвіницю Лаври, поклонився їй, перехрестився. Біля Корчуватого під лозами він одчепив маленького рибальського човна, якого давно вже приготував для своєї подорожі. Перетрусивши оберемок сінця, Василій поклав його посередині, сів у човен. Спідлоба глянув на блискучі бані київських храмів, на мерехтіння дніпровської хвилі. Гнівно крекнув, прошепотів:

— Господи, благослови!

Якийсь вусатий дядько з берега крикнув:

— Що, отче, рибки закортіло?

Василій не відповів, одштовхнувся веслом, гребонув. Раз, вдруге. Легка “душогубка” стрілою понеслась на бистрину. її підхопило, помчало за течією.

Пропливали мимо човника піщані кручі, ніжно-зелені кущі весняних лоз, кремезні дуби на луках, сумовиті верби. Де-не-де колихалися на хвилях човники рибалок.

Біля Плютів Василій пристав до берега, щоб спочити. Сівши на піщану кручу, чернець розв’язав торбину, витяг жменю сухарів, череп’яний кухлик. Зачерпнувши жовтуватої води з Дніпра, почав хрумати сухарі, запиваючи. Скінчивши трапезу, чернець витягнув з торбини Євангеліє, прочитав главу. За спиною почулися кроки. На пісок упала тінь. Василій закрив книгу, оглянувся. З кущів вийшов сивий дідок. Він тягнув до берега рибальський човник. Побачивши ченця, підняв засмальцьовану заячу шапку, висмикнув з рота напівзгорілу люльку, весело сказав:

— Драстуй, отче!

— Дай боже, — буркнув чернець, встаючи.

— Що то нема сили, — жалівся дід. — Старий уже, розтрусив силу за вісімдесят літ. Колись, було, парубків кидав за себе, як кошенят. Не вірите? Правду кажу. А тепер од вітру валюся. Охо-хо! Човна несила підтягти до води. А треба. Стара рибки захотіла. Треба. Таке діло. Слово старої — закон. Мо’, поможете?